Евгения Кужавская
Зеров. Поховальний промовець
ІІІ. Соловей імператора
Софія Київська сяяла банями, простір вулиць кликав перехожих до прогулянок, неквапних і романтичних, по-філософськи спокійних і метушливих водночас. Пірнати в повітряні ванни київських просторих вулиць любив і двадцятисемирічний професор Зеров. Гуляв звичним маршрутом від Золотих воріт до Сінного базару, ковзав поглядом по куполу караїмської кенаси, іноді пив каву на першому поверсі «замку барона». Кав’ярня «A la porte d’Or» вітала відвідувачів скульптурами фантастичних крилатих звірів.
– Грифони? – запитав якось один з його учнів.
– Я ознайомлюю вас із давньоримською літературою, юначе, ще й для того, аби привівши яснооку панну до кав’ярні, ви могли б упевнено пояснити їй, що грифон повинен мати голову птаха, а не звіра.
Роздивлявся залізні граційні балкони під вантажем квітів, що хилили яскраві голови униз, ніби хотіли зірватися і впасти йому до ніг. З вересня почав викладати у другій гімназії, а потім – ще й в Архітектурному училищі, тож часу на прогулянки залишалось усе менше. Однак відмовити собі в цьому задоволенні не міг, особливо в теплі осінні вечори, як от сьогодні. Бадьоро крокував вулицею, збайдужівши до майже крилатих полів сірого плаща, що розлітались навсебіч, бо ж не надав собі клопоту застебнути його. Київ – не Златопілля, тут можна ходити в розстебнутому плащі, і вітри не залізуть тобі під шкіру. Златопілля згадував, здригаючись. Інакше як «засланням» не називав. Мусив туди поїхати як провінційний учитель після закінчення університету – на кафедрі не залишився. Хіба міг уявити, що провінційне повітря виявиться настільки отруйним для того, хто так любив Київ. Скнів там три роки, перечитуючи Шевченкові «Три літа», розважався катанням на ковзанах взимку і весняними напівроманами з місцевими поціновувачками поезії. Перебувши літо, умирав восени, аби знов воскреснути взимку на ковзанах. У Києві вмирати не доводилось, у Києві він жив кожним подихом вітру, кожним зблиском сонця у хвилях Дніпра.
Київське сонце цілувало скельця окулярів, коли він звернув на Стрілецьку і рушив далі, туди, де її перетинала Рейтарська. Хлопчина з оберемком газет узяв гроші у високого чоловіка в капелюсі, простягнув газету, рвучко розвернувся, злякав зграйку голубів і звів на Миколу пронизливо-блакитні очі. Микола ковзнув поглядом по його обличчю, яке на мить здалось йому дивно знайомим, а потім втупився в силует за плечем хлопця і завмер. Проста темна сукня, дві довгі коси, блідий овал обличчя. Безперечно, гарна, однак зовсім не краса привернула його увагу. На обличчі дівчини, у широко розкритих очах застиг жах.
– Пане, прошу вибачити…
– Так, – Микола повернувся до хлопця з газетами.
– Радий вас зустріти, – здивував реплікою хлопець.
– Я… мені, будь ласка, – почав нишпорити в обвислих кишенях в пошуку дрібноти.
– Не варто, – зупинив його хлопець, приєднавши до слів упевнений пронизливо-блакитний погляд, – у газетах зараз пишуть усілякі дурниці.
Микола здивовано поглянув на нього, потім роззирнувся в пошуках дівчини, з холодом між лопатками, згадавши вираз її обличчя. Дівчини не було.
– Радий вас зустріти, – повторив хлопець, – сподіваюсь, ми ще побачимось.
Микола зняв і знову повільно одяг окуляри.
– Я нічого не розумію. Однак… напевно, теж радий, – відповів він.
Хлопець широко усміхнувся, відступив на крок, кивнув Миколі, підхопив свій газетний оберемок міцніш і пішов швидким кроком геть. Микола не довго проводжав його спину поглядом. Роззирнувся ще раз: не могла ж вона просто розтанути в повітрі. Махнув рукою. Наче Медея. І чого вона на нього отак дивилась? Здригнувся від самої згадки, рушив геть, забувши про намір прогулятися біля брами Заборовського.
«Сімдесят четверте! Сімдесят четверте Перехрестя Києва!» – стукотіло у скронях Марка. Не так уже багато знудженних днів, задушливих ночей. Відійшов на безпечну відстань, звернув у провулок, повернувся. Не варто наближатися. Краще, якщо Перехресник узагалі не здогадуватиметься про твоє існування, принаймні спочатку. Врешті-решт, Зустріч – це початок відліку. Час починає спливати надто швидко, просочується крізь пальці.
Сірий плащ Перехресника майорів попереду наче стяг. Марко не йшов – летів над землею. Цікаво, хто він? Якийсь учений? Хода розмірена, однак не повільна. Хода людини, що цінує час. Майже наздогнав, пішов спокійніше. Розглядав перехожих, повз яких проходив його Перехресник. Скоротив відстань до кількох кроків, намагаючись детально розгледіти того, хто сонцем світився для нього. Світився, але не засліплював. Серце вистукувало переможний марш.
Соля відстукала мажорну мелодію каблучками, підіймаючись сходами до дверей будинку. Вона вже встигла вивчити вулиці, які трикутником обіймали їхній будинок – Паньківська перехрестям єдналась з Микільсько- Ботанічною, яка простягалась до Тарасівської. Обійшовши кілька разів трикутник, Соля втратила до нього інтерес. Її тягнуло далі, у центр, у тихий затишок Золотоворітського скверу, чистий простір Рейтарської, до дивної брами, що її встигла помітити в день знайомства з містом.
Пані Вікторія була зайнята зранку – прибула клієнтка. Темнокоса, з пишною зачіскою, тонкими руками. Соля бачила її у вузьку щілину ледь відчинених дверей. Господиня наказала їй вишивати, однак набагато цікавіше було вслухатися в неголосні розмови двох жінок, зайнятих сакральною жіночою магією – створенням сукні.
– Згубили більшу частину багажу, – бідкалась клієнтка.
Пані Вікторія короткими репліками відрізала співчуття з великого сувою гарних манер. Рівненько кріпила їх до сумної розповіді відвідувачки, додавала мережива здивовано зведених брів та емоційних вигуків. Ох-ох, що ви кажете!
– Що сталося з містом? Ми або чекаємо обстрілу, або вже дочекались.
На думку Солі, пані Вікторія перебільшувала. Новоприбула киянка зітхала і говорила:
– Зовсім малі, старшій, Марині, ще нема трьох років.
«Певно, діти», – здогадувалась Соля. Наставниця чаклувала із сантиметровою стрічкою, ковзала навколо жінки, її білі ніжні руки танцювали то вздовж рукавів, то на рівні талії. Рвучко схилялась над столом, записувала. Відкидала пасмо волосся з лоба, і у здивуванні Соля відчувала, як трояндовий аромат розквітає у домі, знов наповнює все собою, певно, заповзає під капелюхи, що цвітуть на дереві. Чи відчуває цей аромат гостя?
– Віро, все налагодиться, повірте мені. Я глибоко поважаю вашого чоловіка. Упевнена, він привіз родину до Києва, бо вважав це правильним рішенням.
«Цікаво, якого це чоловіка вона “глибоко поважає”», – подумалось Солі.
– О, ваші б слова… Він зав’яз у тих шрифтах, як павук у павутині, щось сплітає, ночує в типографії, бо ввечері страшно вертатись додому. Життя тут нестерпне, стільки люду, сміття не прибирається з вулиць. Ввечері нема сподівань на ліхтарі, хіба на вікна будинків, однак їх так зашторюють, ніби світло тут – найкоштовніша розкіш.
– Коли вимикають електрику, так і є, – сумно усміхнулась пані Вікторія.
Далі розмова увійшла у звичну колію теревень про театр, який так чи інакше ставав центром базікань усіх клієнток пані Вікторії. Невже в цьому місті жінки шили собі одяг лиш для тетральних лож?
– Хіба ж це поганий привід для сукні? – дивувалась пані Вікторія.
Соля мовчки знизувала плечима.
– Колись відведу тебе. Зрозумієш, що заради того театру, що зараз у Києві, жінки шиють сукні, а чоловіки беруть штурмом місто.
– Хіба в Києві лиш один театр? – питала Соля сто років тому, до того, як уперше побачила на сцені акторів Садовського.
– Один, у який я тебе відведу. Інші відвідаєш за власним бажанням.
За кілька місяців Соля, перетворившись на бувалу театралку, переповідала відомі київські легенди охочим сміятися над її історіями про той, єдиний театр пані Вікторії. В історіях фігурував театральний критик Симон Петлюра, що писав статті-дифірамби акторам, а ще – гетьманський автомобіль, що забирав керівника театру просто з репетиції, – Садовський мав показати гетьману, як правильно тримати булаву. Слухала плітки про юних балерин зі школи на Прорізній і «Молодий театр», який працював у приміщенні танцювальної школи. Сміялась над байками про «Інтимний театр», що заінтригував першими афішами – кияни очікували чогось непристойно-пікантного, натомість виявилось, що організатори мали на увазі особливу інтимну атмосферу для інтелектуальної розмови між глядачами та акторами.
Любила гуляти Контрактовою ярмаркою, задивлялась на мундири військових, пила каву й ароматне вино з якихось неймовірних сховищ пані Вікторії, читала книги і газети, приміряла капелюшки, допомагала кроїти і шити замовлення, носила листи на пошту. Однак над усім безтурботним Соліним життям нависало гнітюче занепокоєння. Тривожні погляди пані Вікторії свідчили, що так не триватиме вічно. Ті погляди зовсім не стосувалися ситуації в місті, яке ледь не щодня прокидалось під новими прапорами. Наставницю непокоїв хиткий статус Солі, її роль королівни без королівства. Скільки б дівчина не блукала київськими перехрестями, Зустрічі не дочекалась.
– Як же я впізнаю його? – питала вона в господині дому в ті рідкісні вечори, коли вони говорили про те, що тривожило обох.
Говорити – уже було неабияким досягненням. Пані Вікторія виглядала печально-стривоженою, Соля – наляканою.
– Впізнаєш. Неможливо не впізнати.
– Що як я вже зустріла його, просто не встигла врятувати?
Вікторія мовчала.
– Що як я ніколи не зустріну його?
Що можна було б відповісти цьому дівчиську? Яке Перехрестя покликало її? Вікторія не мала відповідей, самі питання. І тривога за долю власного Перехресника стискала їй серце, а хмари густішали й нависали низько над брамою Заборовського, біля якої вона так любила гуляти. Та хіба лиш вона?
Віра приїхала по сукню без попередження і в поганому настрої. Маленька дівчинка в сірому пальтечку спустилася вслід за нею з підніжки фаетона, що зупинився навпроти вивіски, яку Соля мусила щодня протирати вологою ганчіркою. Великі очі, смішний ніс.
Соля, обрізаючи трояндовий кущ, що ріс із горщика біля входу, співчутливо глянула на малу, відчувши холод, що віяв від її матері. З трояндами Солі відверто не щастило. Подумки обрамивши королівську квітку зовсім некоролівськими словами з усіх боків, вона встромила пальця в рот у марній надії зупинити кров. Віра скептично звела брову, хитнула зачіскою, пропливла до входу. Вікторія вже відчинила двері і скопіювала Вірин трюк із бровою, глянувши на Солю. Палець довелось витягати, кров капнула на землю.
– Боляче? – запитала дівчинка.
– Бувало гірше, – чесно відказала Соля.
– Троянда така колюча, – серйозно сказала мала.
– Ще те стерво, – погодилась Соля, побачивши як на дитячому личку відобразився жах і захват водночас.
Певно, вона не чула раніше, як лаються панянки зі школи крою і шиття за французською методою.
– Наглянь за дитиною, – кинула Вікторія.
Соля зітхнула, намагаючись відігнати думки про майбутню розмову з господинею дому. Розмови не оминути і краще не відкладати. Вікторія мусить знати, що поганих знаків у їхьому житті побільшало.
Малу звали Марина і вона, як колись Соля, у захваті завмерла біля дерева з капелюхами. Вирішивши, що свою роль наглядачки за дитиною вона виконала, Соля подалась варити каву. Маленьку кухню і простору вітальню помешкання-майстерні Вікторії наповнив аромат, за який вона продала б душу усім перехрестям світу. Хоч щодо наявності душі в істот її професії ще в хаті Гести точилися суперечки. Чорний густий напій. Терпкий аромат. Ніякого цукру, той убиває справжню каву, лиш трохи свіжих вершків. З недавнього часу в цьому домі почали з’являтися вершки – пані Вікторія пішла назустріч Соліним смакам. Наставниця віддавала перевагу напою без додатків, каві цнотливій у своїй чорноті. У Солі жив дух експериментатора. Вона варила каву з апельсиновою цедрою і медом, додавала кориці і вершків, спецій і пелюсток троянди. Останні навіть спробувала додати у філіжанку пані, отримала різку відмову. Цього разу підкреслювала гіркоту кави лимоном. Поринаючи в напівмедитативний стан, згадувала дитинство, намагаючись забути Зустріч на перехресті. Не свою зустріч.
– Почитаєш мені? – почула запитання.
Не відразу зрозуміла, що звертаються до неї. Спустилася з висоти спогадів на канапу дому Вікторії. Зауважила в полі зору дівчинку з книгою в руках.
– Будь-ласка, – наполягало мале кирпате створіння.
– Так, звичайно, – ковтнувши ще кави, відповіла Соля.
Лимон бадьорив. Узяла до рук книгу, що її простягала мала. Дівчинка сіла на краєчок канапи, акуратно склавши маленькі тендітні ручки на колінах. Соля мимоволі згадала витончені руки Віри.
– Що за книга?
– Казки.
– Звідки знаєш? – примружилась Соля, марно намагаючись дати собі відповідь, зі скількох років людські діти вміють читати.
– Пані Вікторія читала мені з неї.
Пані Вікторія продовжувала дивувати Солю. Цікаво, коли саме вона стала така близька до родини своєї клієнтки? І з якого б то дива? Хоча щодо дива Соля якраз мала припущення.
Коли Віра і Вікторія зайшли до вітальні, Соля, вражена прочитаним, завершувала казку: «Бідний імператор ледве міг дихати, йому здавалося, ніби хтось сидів на його грудях. Він розплющив очі і побачив, що це – Смерть. Вона одягла на себе золоту корону і в одній руці тримала імператорську золоту шаблю, а в другій – його пишний прапор. А навколо із складок великих оксамитових завіс визирали дивні голови – одні потворні, інші милі і ласкаві. То були всі злі й добрі діла імператора, що дивились на нього тепер, коли Смерть сиділа на його серці».
– Не надто весела казка для маленьких дівчаток, – зауважила пані Вікторія.
Хтозна, кого вона мала на увазі – Солю чи Марину. Віра мовчки пов’язувала шаликом таку ж тонку, як і руки, шию.
– Це гарна казка – тихо сказала дівчинка.
Соля скептично примружилась.
– Нам час іти, – безапеляційно мовила Віра.
Вікторія узяла книгу з рук підопічної, провела гостей до дверей. Соля, згадавши про триклятий трояндовий кущ, рушила за ними на вулицю.
Уже на порозі Марина розвернула рожеве личко до Солі.
– Не хвилюйся. До імператора прилетить соловей і прожене Смерть.
– А як не встигне? – усміхнулась обрізувачка троянд.
– Встигне. Солов’ї швидко літають.
Закінчивши катувати рослину – вона точно не стала кращою після Соліної варварської операції, – повернулась у дім.
– Тепер троянда відлякуватиме наших клієнтів? – саркастично запитала пані Вікторія.
– Деяких може привабити. Упевнена, тому хворому душею казкарю вона сподобалася б.
Вікторія усміхнулась.
– Андерсен любив троянди, але не думаю, що аж настільки. Тебе так налякала казка?
– Мене більше лякає наївна впевненість, що Соловей встигне раніше за Смерть.
Вікторія не відповіла, сіла у крісло, традиційно сховалась від Соліних переживань за парканом газети. Соля подумки благословила і газету, і редакцію, розуміючи, що сьогодні не готова до серйозної розмови з Наставницею.
IV. Помічник хормейстера
Стара наглядачка щодня наказувала дівчатам вишивати. Сидячи в охайній свіжовибіленій хатині з величезним глеком молока на столі, малі майстрині брались до роботи. Вишивали перехрестя візерунків на сорочках. Одна з наймолодших, Соломія, ще невмілими дитячими пальчиками встромляла нитку в голку і прокладала хирляві нерівні стібки на полотні. За таку роботу не похвалять, однак Соля й не сподівалась перевершити таких геніальних вишиальниць, як Тая чи Іванка. Кропітка ручна робота давалась їй нелегко. Це помічали й інші наглядачки, однак лише стара Геста примушувала Солю пороти і вишивати знову й знову. Виховувала терпіння чи ненависть до марудної роботи – Соля точно не знала. Сподівалась, що скоро зможе покинути коло учениць. Аби лиш зустріти Перехресника. На перехрестя дівчат поки що не випускали – малі. Перехресника можна було зустріти не раніше як у тринадцять років, а Соля не була певна, що витримає ще чотири роки під наглядом старої відьми.
Їх готували як Перехресниць із народження. Жили подалі від людей, бо ж людьми їх важко було назвати. Хоча Соля і не відразу зрозуміла, чим відрізняється від ровесниць із селища, в яке іноді ходили на базар. Хіба що ті були грубіші на обличчя, а рухи їх не вирізнялись особливою плавністю. Солі іноді здавалось, що сільські дівчата відчувають ледь не фізичний біль, коли роблять крок. Вона довго не могла зрозуміти, чого їхня хода така тяжка. Стара Геста на її запитання байдуже кинула:
– То ж людські діти. Що ти від них хочеш?
– А ми чиї?
Щілина замість рота. Мовчання замість відповіді.
Соля кліпала великими сірими очима, запитувала знов:
– А Перехресники – люди?
– А хто ж?
– То вони такі ж грубі й неоковирні, як ті, що в селищі?
– По-різному. Однак Перехресники сяють. Коли зустрінеш свого – підеш за тим сяйвом на край світу.
Соля розмірковувала. Вже розтулила рота для наступного питання, як почула:
– Іди вишивати. На Перехрестя тобі ще зарано.
Сперечатися не ризикнула. Через чотири роки після тієї розмови на столі так само стояв глек молока і стара відьма повчала Солю, косячи страшним оком на недбале вишивання. За шість років молоко у глеку стало жирнішим – Геста звідкись привела нову корову, а її вихованки старались гарно випасати її. Соля тинялась перехрестями, повертаючись в остогидлу хатину ні з чим. Ще за два роки руда корова здохла – хтозна від чого, Геста знайшла іншу, чорно-білу. Молоко на смак стало гірким як полин, бо дурнувата худобина забивала собі шлунок саме ним, хоч дівчата намагались обминати сріблясті зарості, коли гнали її на пашу. Потім Соля перестала рахувати роки. Отямилась, коли молоко зникло зі столу, і Геста, проклинаючи хтозна-кого, різко кинула Солі, моляв, то червоні забрали корову. Соля не надто сумувала за присмаком того молока. Як і за будь-чим у цьому житті. Минуле ввижалось їй як набридлива нічна примара, неспокійний сон, що його вона пам’ятала уривками. Чекала на прийдешнє.
Їй дозволено було залишати вибілену хату на тижні, іноді – місяці – з тринадцяти років. Солю тягнуло в міста, хоча Геста часто говорила їй, що Перехресники люблять негомінкі малолюдні вулиці. Без галасу міста. Солі було начхати. Вона жадібно розглядала жителів великих і малих населених пунктів, що зустрічались їй на шляху. Вбиралась в одяг, що був подібний до їхнього. Взувала черевички, що ними зміряли бруківку міські панянки. Найпростіша суконька сиділа на ній як королівські шати, а Соля нечасто носила прості сукні. Її вабили шовк і оксамит, капелюшки і перстні, високі підбори і гребені, що ними можна було підбирати волосся. Хоча за кілька експериментів із зачіскою вирішила залишити традиційні для Перехресниці коси. Соля навчилась насолоджуватися кавою і вином, музикою і поезією. Танцювала із суворими військовими. Кілька разів позувала для знайомих і малознайомих художників. Ходила на перехрестя, а потім, розчарована, знову поверталась до хатини Гести і пила остогидле молоко – звідкись узялась нова, цього разу біла корова, – з надщербнутого глека. І все життя здавалось їй таким же надщербнутим, недосконалим, неправильним. Геста не втішала її. Просто мовчки дивилась на дівчину, уже не примушуючи вишивати. Свої вишивані перехрестя Соля пройшла. Лишилось останнє.
Пані Вікторія, сумніваючись щодо своїх обов’язків, пов’язаних із Солею, вирішила робити те, що вміла найкраще. Тож у вільні години від клієнтів та учениць робота в майстерні не припинялась: пані Вікторія творила магію зі шовку, оксамиту та мережива заради підопічної.
– Кажуть, на Контрактовій ярмарці щороку працює неофіційна ярмарка наречених, – скептично зауважувала Соля.
Наставниця скурпульорзно обвивала її сантиметровою стрічкою, щось мугикаючи під ніс.
– Певно, ви вирішили прибрати мене і спробувати здихатись так само, як батьки тих рум’яних сільських дівок.
– Ти, певно, й дихаєш сарказмом? Однак твої слова не далекі від істини.
Соля кисло усміхнулась.
– Сарказм підкреслює істину, а не заперечує її.
Пані Вікторія розгорнула сувій тканини карамельного кольору. Соля ледь стрималась, аби не торкнутись теплої поверхні, що устлала стіл.
– Хтозна, можливо, твій Перехресник не помітив тебе через те страхітливе вбрання, яке було на тобі в нашу першу зустріч.
Соля мовчала, подумки проклинаючи бісового естета, що дістався їй в Перехресники. Тобто поки що – не дістався.
– До речі, про Перехресників, – урешті наважилась вона.
Вирішила: кращої нагоди не дочекається, час розказати про хлопчину з газетами. Пані Вікторія завжди була стриманною і холодною у спілкуванні з Солею, відверто прискіпливою і іноді жорстокою – з ученицями, ввічливою, але недосяжною – у розмові з клієнтами. Скажена жінка. Краще сказати їй усю правду зараз, ніж через місяць, і тоді слухати крижані докори. Соля здригнулась, відчувши на собі погляд Наставниці.
– Що саме про Перехресників? – перепитала пані Вікторія.
Соля глибоко вдихнула і спробувала не дозувати інформацію, а видати все відразу:
– Я бачила Зустріч на Перехресті. Не свою. Бачила, як якийсь хлопець зустрів свого Перехресника, – вона зробила паузу.
Оскільки пані Вікторія зберігала мовчання, продовжила:
– Спочатку я не розуміла, чому бачу якесь сяйво над тим чоловіком у плащі. Думала, сонце грає чи що. Він ще й в окулярах був. А потім, – Соля скривилась, ніби спогади завдавали їй фізичний біль, – потім він засвітився ще яскравіше. Я спочатку подумала, що ось… що це і є мій Перехресник. Але він дивився не на мене. Хлопець з газетами теж засвітився так само яскраво. Я раптом зрозуміла, що це і є Зустріч. Тільки не моя Зустріч.
– Що було далі? – врешті мовила пані Вікторія.
– Вони привіталися, здається. Я бачила, як щось говорили, просто не чула. А потім… вони розійшлися.
Як не дивно, після того, як вона врешті розповіла тривожну історію пані Вікторії, їй полегшало.
– Коли це було?
Соля зморщила чоло, уявляючи, що зараз слухатиме не надто приємні слова.
– Два тижні тому. Коли приїздили Віра з Мариною.
Пані Вікторія мовчки погладила рукою тканину, дістала тонкі довгі ножниці з візерунчастим руків’ям із шухляди столу. Ножиці зблиснули у світлі вмираючого вечірнього сонця, що торкнуло своїм промінням підвіконня в кімнаті. Швидкими вправними рухами розрізала тканину. Лишила на столі шмат, інше – знов згорнула в сувій, прибрала в шафу. Врешті спромоглась прокоментувати Соліну розповідь:
– Отже, часу в тебе ще менше, ніж я думала. Сукню пошиємо до завтра.
«Певно та сукня й від Апокаліпсису врятує», – подумки закотила очі Соля.
– Не врятує, – спокійно мовила Вікторія, – але зустріти Судний день у ній буде не соромно.
Шили до ранку. Пані Вікторія кроїла, як танцювала. Бігала пальчиками з голкою вздовж обрізаних країв, ніби єднала не тканину – матерію, саме життя зі смертю, темряву зі світлом. Соля обколола всі пальці і пригадала всі лайливі слова, що знала. Зауважила бідність лексикону, засмутилась. Під ранок зварила каву і цього разу її Наставниця не відмовилась від трояндових пелюсток. Пили мовчки, насолоджувались смаком і світанком, що постукав у вікно.
З крихітною філіжанкою в руках Соля стояла перед величезним дзеркалом у просторій спальні пані Вікторії. Карамельна сукня сиділа на ній, як раніше жодна сукня з усіх, що Соля носила в цьому житті і в попередніх, про які не пам’ятала. Пані Вікторія виглядала задоволеною і стомленою водночас.
– У такому вигляді візьму тебе з собою до особливої ложі.
– У театр? Ми шили сукню заради театру?
– Заради чого ще варто шити всю ніч? Хоча, якщо наполягаєш, можемо почекати до весни, Контрактовий ярмарок не за горами.
Соля не мала настрою для словесних боїв, надто гарним було її відображення. Наставниця перехопила її погляд у дзеркалі, сказала:
– Зустріти мене до зустрічі з Перехресником – це дуже, дуже погано. Однак ти перевершила себе. Бо побачити чужу Зустріч на Перехресті – це набагато гірше. Я не знаю, чому це місто тебе покликало, однак залишатися в ньому довго тобі не можна.
Соля розтулила рота, аби заперечити. Пані Вікторія випередила її:
– Я не гнатиму тебе. Поїдеш, коли сама вирішиш. Але дам пораду, врешті, маю на це право: їдь. Це місто зараз живе передчуттями, і всі вони – недобрі.
Соля спохмурніла.
– Поки що не можу. Щось тримає мене.
Сказала і ще більше заплуталась у своїх відчуттях. Не розуміла, чому залишається, на що чекає.
А вже ввечері у своїй мереживно-карамельній сукні Соля в супроводі пані Вікторії розглядала здивованими очима нових знайомих незнайомців. Наставниця її помахом руки вітала друзів, усміхалась клієнткам, що прибули до театру в супроводі поважних чоловіків, із серйозним виглядом переповідала Солі міські плітки. Сцену осяяло світло, відрізавши зал від акторів стіною мороку. Соля широко розплющила очі і забула, як кліпати, на годину. А вже в антракті її закрутив буревій нових знайомих, що обговорювали побачене. Чоловіки у формі і костюмах, жінки – у сукнях. Соля вихопила з натовпу знайоме обличчя, усміхнулась – до них підійшла Віра з чоловіком. Пані Вікторія щось говорила, представляла підопічну, запитувала про дітей. Віра ввічливо відповідала, її кремезний, як здалося Солі, чоловік яснів усмішками і блискав доброзичливим сміхом з очей.
Уже потім Вікторія розкаже їй, що той добрий повновидий пан – професор Академії мистецтв, художник і неперевершений майстер збирати навколо себе веселе коло талановитих людей.
– Талановитих? – перепитає Соля і усміхнеться, – талановитих у чому?
Голос Георгія Нарбута – а саме так звали Віриного чоловіка, – прогримить у неї над вухом:
– Не просто талановитих! А як казав один мій знайомий – царів! Царів у поезії і в алкоголі!
І додасть більш стриманно:
– Великих у своїй співецькій долі.
Вікторія розсміється своїм ввічливим сміхом і перепитає:
– Хто ж цей дотепний знайомий?
Однак відповідь потоне в розмові і голосних вибухах сміху, оплесках і вигуках.
А потім Соля побачить десятки нових облич, почує нові імена, які того вечора ні про що їй не скажуть, нічим не здивують, забудуться відразу, лиш пролунавши. За кілька років вона зрозуміє, що того вечора їй було даровано кілька щасливих спокійних годин, розмов із майбутніми друзями, компліменти й сміх, вино і усмішки. Кілька годин, неоціненних і не оцінених по праву того дня.
Тільки два обличчя запам’ятаються їй, тільки дві пари очей на мить вирвуть із майже медитативного стану розслабленного спокою. Перша – блакитна, різоне, як лезо ножа. Очі – виклик. Соля втупиться в обличчя власника цих очей і остовпіє на мить. Надто юне, надто свіже. Років сімнадцять, не більше. Форма гімназиста. Та здивує її більше за все, що обличчя виявиться знайомим.
Друга пара – очі – лагідний дотик. Очі – промені. Смарагдовий відблиск. Упіймавши Солін зосереджений погляд, Вікторія прошепоче:
– Це помічник хормейстера. Навіть Садовський його хвалив. Кажуть, і поет, і музикант.
Дивний дзвіночок продзвенить у вухах Солі, стисне зсередини щось сховане під мереживом і теплою карамеллю сукні. Вона обірве на півслові співрозмовника, злякано пошукає очима пані Вікторію, що хвилину тому стояла поруч, але відійшла до гомінкого гурту «Ложі Нарбута», певно, тої особливої ложі, про яку говорила вранці. Не знайде і почне продиратися крізь форму і мережива, сміх і чужі розмови туди, де в темряві коридору зникла голова в шапці густого волосся.
Театр, як виявилось, не весь охоплений світлом ліхтарів та софітів, є в ньому закутки, сповнені густої кави мороку. Такий коридор поглине Солині коси, що ковзнуть по спині, зблиснувши в теплому світлі зали, перш ніж повністю пірнути в темряву. Стукіт підборів. Тиша. Соля зупиниться, потім повільно рушить, звикаючи до темряви, майже навпомацки пробираючись далі. Ще два кроки, стукіт. Хтозна, серця чи підборів. Той, за ким вона йшла, пірнув у цей коридор усього лиш на хвилину раніше. Невже розтанув тут, у терпкій пітьмі? Захлинувся безліхтарною темрявою?
Ішла і сподівалась, що спалахне світло. Раптово заллє усі темні закутки. Викреслить своїм сяйвом Перехрестя, яке вона так довго шукала, якого прагла. Світло спалахнуло, але не яскраве, ледь помітне. Таке не могло на рівних конкурувати з темрявою коридору, хіба позначити на стіні рівний прямокутник вікна, а на ньому – чіткий силует. Темний, як найчорніша кава пані Вікторії, без краплини вершків. Силует видихне дим, як один із біблійних демонів, і, як привидиться Солі, зблисне вуглинками очей.
– Ви когось шукали? – майже лагідно запитає демон біля вікна.
– Думала, що вас. Тепер бачу, що ні, – відповість вона, розтираючи язиком по піднебінню гіркоту розчарування.
– З кимось сплутали?
– Напевно.
Демон згасить цигарку. Соля зітхне, майже схлипне. Вони разом підуть до виходу, до сліпучого прямокутника дверей, де в залі лунає сміх і переповідаються плітки, де є особливі ложі і змагаються в дотепах царі поезії, імператори алкоголю.
– Павле! – раптовий вигук, радісно-збуджений, примусив Солю здригнутися.
Пролунав надто близько, надто бадьоро, після сонної темряви коридору, що, здавалось, вплелась Солі в коси, зробивши їх ще важчими.
Демон поруч із Солею з тонкими рисами обличчя, високий і стрункий, усміхнувся комусь, змусивши її прослідкувати за його поглядом. До них підходив чоловік. Сірий костюм, скельця окулярів. Великий ніс, повні губи, високе чоло. Соля бачила це обличчя раніше. Соля майже чула, як ці повні губи щось говорили хлопчині з газетами, там, далеко, на Перехресті. Отож, те, що вона побачила тут хлопця, хоч уже й у формі гімназиста, зовсім не випадковість? Він був тут, бо ось же його Перехресник, теж у театрі. Напевне, прийшов насолоджуватись виставою і спілкуванням із друзями, зовсім не підозрюючи, що хтось ходить за ним назирці, стежить за його рухами, намагається відвести від нього найменшу тінь загрози.
Ось він який. Перехресник. Соля не назвала б його гарним. Але можливо, це тому, що він – не її Перехресник? Чи Перехресники взагалі не повинні бути гарними? Хтозна.
Чужий Перехресник стояв і ввічливо усміхався, певно очікуючи, що демон представить його Солі. Демон так само ввічливо усміхався, зберігаючи делікатне мовчання. Соля без усмішки чекала, спостерігаючи за обома. Вирішила відрекомендуватися самостійно, навіть повітря в легені набрала. Її випередили.
– Мій друг – Микола Зеров, – урешті сказав демон.
Виявляється, у цих дітей диму й темряви теж можуть бути друзі.
– Чи тепер варто говорити «пан професор»? – запитав знов.
– О ні, давайте сьогодні без звань, бо мені доведеться звертатися до тебе «пан хормейстер» – відповів Перехресник.
Професор! От чого той хлопець убрався гімназистом.
– Тільки скромний помічник, – злегка схилив голову в бік Солі, – Павло Тичина.
Пан професор Микола Зеров, тільки зараз зрозумівши, що вони не знайомі, звів брови на свого високого лоба.
