Любов Михайлівна Білозерська
Ангел наш добрий – Мати Софія
Дощ, як найнявся, щодень періщив і періщив по голодних людях і в полі, і в селі. Скрізь було холодно: і в балаганах, куди сходилися на обід, і надворі. Холод, сирість і безнадія дошкуляли змученим селянам. Вони падали: старі, молоді і зовсім юні.
Софійка дуже любила сусідську дівчину, старшу від неї на два роки, ходила до неї гуляти, любила слухати, як вона співає. І як же її вразила смерть подруги!
Вони поверталися з мамою з роботи і прямо на польовій стежці наштовхнулися на Галинку.
Дівчина лежала юна, красива, з широко відкритими очима. Здивування, страх, біль захололи в її зіницях.
Тієї ночі в хаті ніхто не заснув, бо Софійка горіла у гарячці, як у вогні, кликала мертву подругу, схоплювалася, бігла їй на допомогу, ділилася пайкою хліба з нею: «Візьми мій хліб, лише не помирай! Чуєш? Візьми!»
Тиждень прослабувала дівчина, а коли підвелася, то сказала матері, що більше в колгосп на поле не піде, бо не хоче померти, як подруга: «Піду на радгосп, на висадки. Мені тітка Кобчиха пообіцяла, що влаштує мене, бо там куховарить. І ще наказувала взяти й Павла з собою, вона його прилаштує до якоїсь роботи. А там годують краще і більшу пайку дають».
* * *
Вибігли в густий молодий ранок, щоб удосвіта бути на місці. Добре, що вчасно встигли і бригадир поставив Софію на рядок висадків разом з усіма. « А ти будеш за водовоза», – наказав хлопцеві.
Невеликий на зріст Павлик уже зранку вів худесеньку, як драбина, конячину з малим візком, на якому була прилаштована бочечка з водою.
–
Води, кому води? – гукало хлоп’я до людей, які поралися на грядках із висадками.
–
Та хто ж питиме воду, коли від голоду кишки скрутилися? –озвався змарнілий, аж чорний, худий чоловік.
Увечері Софійка прошепотіла Павликові на вухо:
–
Лягай, де тобі покажуть спати, мене не жди, бо я побіжу додому.
–
Чого побіжиш, а мене покинеш тут? Я теж з тобою, – запхинькав той.
–
Не можна. Я швидко бігтиму, бо вже вечір. На ранок прибіжу. Жди! – суворо наказала братові.
Сама ж щодуху, як молодий вітер, гайнула полями на свій хутір. Уже добре смеркло, як, задихана, схвильована, задоволена собою забігла в хату. Зразу ж кинулася до батька, що останні дні не міг підвестися – опухли ноги.
–
Таточку, з’їжте, я хліба Вам принесла і мамі. Візьміть ось, їжте, підкріпіться хоч трохи.
–
І ти не боялася, доню, так пізно полями іти? А що було б, якби тебе перестрів хтось?
–
Хай спробував би мене догнати! Я прудко бігаю.
Щовечора летіла дівчинка додому, несучи батькам рятівні скибочки чорного, як свята земля, хліба. І Господь милосердний змилувався над родиною. Поволі став ходити батько, знайшов підробіток у млині, приносив сяку-таку обметицю. А тоді вже й на воловні став доглядати худобу, трохи залишав обмішки і для себе в потайнику куфайки.
З початком зими, люди на бурякових полях вишукували з-під снігу цукрові буряки. Софійка з Павликом і матір’ю мало що знаходили, але раді були і двом-трьом бурячкам. Тоді мама розтоплювала в печі і пекла їх. Вони пахли на всю хату, але після солодкого наїдку хотілося хліба. Дівчина не витримувала і просила вкотре у матері вишиту сорочку, щоб її обміняти на хліб. Це єдина річ, яку мати зберегла, не дала батькові вивезти в Росію. Та доньці цього разу не відмовила: «Неси, дитино, може, добудеш хоч пригорщу борошна». Софійка бігла рідним хутором до дядька, батькового брата, він працював мельником у сільському млині. Думки лізли в голову ще швидше, аніж бігли її ноги:
–
Може, хоч висівок всиплють, а вони напечуть тоді млинців чи коржиків. І пахощі гулятимуть по хаті. І малий Павлик зрадіє, стане веселим, як колись було… Хоч би дядина і сьогодні були добрі…
Софійка заходить до дядькової хати, чемно вітається з дядиною, сідає на запрошення на лаві. І хоч їй страх як хочеться погуляти з Федькою та Михтодиком, та вона знає, за чим прийшла, отож їй не до пустощів.
–
Як там Павлик? Мама? Тато? Здорові?
–
Спасибі, здорові, – відповідає на запитання, як і належить – А потім не втримавшись:
–
Дядинко, а я вам принесла гарну вишиту сорочку. Ось! – випалює швидко і так само швидко розгортає вишиту мамину сорочку. Візьміть її собі, а мама її не носить вже.
Тітка не вперше чує Софійчину розповідь про сорочку, не вперше бачить її, зітхає співчутливо і мовчки виходить у сіни. А потім повертається і наказує:
–
Погуляй з братиками, а я скоро прийду. Не йди додому, жди мене, чуєш?
Через короткий час вона заходить із глибокою невеликою залізною мисочкою, у якій вщерть обметин. Дядина знає, що Софійка лише тоді прибігає, коли в хаті немає вже й пилинки, коли голод стає нестерпним. Та ще й батько Андрій, сусіди розказували, знову зліг, опух.
–
Ось біжи, доню, неси, нехай мати спече хоч якогось пляцика. Рятуйте себе і батька.
Дівчинка дякує, бере рятівне борошно-обметицю і направляється до дверей, але її зупиняє строгий наказ:
–
Я кому сказала, забери сорочку! Ти вже виросла на півдівки, скоро на вулицю бігатимеш у цій вишиванці, а дядину не слухаєш! – сердилася тітка зовсім несердито, бо в очах її Софій
ка побачила ласкаві іскорки. Як і завжди.
–
Добра дядина! – думала по дорозі додому дівчинка.
Швидко добігла до хати, матері десь не було, і вона сама заходилася коло хліба. Замісила на воді, розпалила сухим бадиллям і соняшничинням у печі.
–
Що ти там робиш, дочко? – обізвався з печі батько.
–
У печі топлю. Хочу швидко спекти вам коржа, бо мами немає, а вам треба поїсти. І Павлик хоче коржа.
–
А в тебе ж вийде? Справишся сама?
–
Я вже немаленька, он і дядина мені сказали, що я вже півдівка. І скоро мамина вишита сорочка буде на мене якраз. Тітка й на цей раз не захотіла взяти сорочку, сказала, що я велика і скоро носитиму її сама.
Батько дивився на свою донечку і милувався нею: «Розумниця росте, ще й добра серцем і душею», – подумав.
Мати Олександра прийшла, стомлена сіла на широку лаву, важко переводячи дух:
–
Що ти, доню, робиш? У печі затопила, то молодець. Ось перепочину, замішу коржа та спечемо на вечерю.
–
Мамо, я вже печу, якраз поставила на деко, – обізвалася Софійка, соваючи коцюбою у печі і раптом скрикнула: «Ой!» Кинулися обидві до печі: на черінь вилився з дека такий жданий хліб, розтікся і шипів на вуглинах сердито.
Софійка залилася слізьми: «Що я наробила, хотіла як краще, вас порадувати і батька нагодувати, і братика.
–
Не плач, доню. – обізвався батько. –
Зішкребемо, як спечеться, та й поїмо, який удасться. Ти ж старалася.
Спікся пляцик на черені, мама діставала з печі по шматочку, ділила дітям і Андрієві. Софійка слізьми поливала чорний від попелу матержаник і не знала, куди очі подіти від сорому.
*
* *
Голод повільно-повільно відходив із села, клацаючи своїми страшними зубами. Хто залишився живий, виходив-виповзав на ряст: діти накидалися на калачики на подвір’ї, обліплювали, як пташки, дерева, обдираючи глей, який був аж солодким. Сама природа допомагала кволим дітям рятуватися.
–
Не дуже наїдайтесь того добра, діти! – просила мати. – Аби не зашкодило вам.
–
Господи милосердний, не дай загинути нам, поверни до життя, – молилися ті, хто не впав під смертельною косою голоду.
Схудлі, бліді діти тепер ходили до школи, у якій давали посьорбати юшку, аж прозору. Веселощів, як перше, бувало, між дітьми, не чути. Ані пустощів дзвінких, бо хлопчики і дівчатка подорослішали за цей страшний час: їхні душі облягав страх, аби не повернувся знову голод у їхні хати. Діти по-старечому обговорювали те, що чули в родині:
–
Чи це справді кінець голоду? Чи є надія на сівбу? Чи вродить? Чи будемо на осінь з хлібом? Не приведи, Боже, страхіття таке пережити знову!
Ходила і Софійка разом зі своїми ровесниками до школи. Вчилася сумлінно, і за це її хвалили учителі. Закінчувала цього року семирічку, і перед нею постало питання: куди йти після школи? Залишатися в селі? Скніти на ланці, як мама, чи гибіти на фермі, як батько?
Уже був початок літа, надворі таке розливалося тепло, сонце гралося з листочками у їхньому вишнику, співали, не втихаючи, пташки. Дівчинка рвала вишні, раз по раз смакуючи ними і щось собі мріяла:
–
А гарний Терещенків старший син! Усі дівчата зі школи на нього задивляються. А він однак до них на хутір приходит
ь, кличе на човні покататися. Софійка так і не може збагнути, чи він із-за подруги їх обох на човен запрошує? Чи, може, через неї? І засоромилася своїх думок, бо хто ж із сільських дівчат не мріє про нього, такого красеня. І вчиться найкраще за всіх, і не дере носа, хоча батько – директор школи, а мама – учителька. У школі старшокласниці особливо та й, ніде правди діти, всі школярі були закохані в учителя Федося Петровича: зачаровані його глибокими знаннями з математики, фізики, слухали-вбирали в себе таємниці точних наук, старалися в усьому бути на нього схожими: він шанобливо і з любов’ю ставився до учнів, поважав їхню особисту думку, ніколи не нав’язував свою. Міг говорити із відмінниками і зі слабшими школярами з рівною повагою і розумінням. І такими ж добрими, чуйними, розумними були і його сини Борис і Юрій. Вони не хизувалися своїм походженням з інтелігентної родини, не гордилися глибокими знаннями, а були хорошими друзями сільським своїм одноліткам.
З хлопцями Терещенків цікаво завжди: вони і змія уміли зробити і запустити під захоплені вигуки дітвори, і човен обладнати, і запросити поплавати в ньому по ставку. Раділи дівчата-хуторяночки, Соня і Дуня, коли Борис особисто їм пропонував покататися на човні. Обидві подруги тоді світилися і сяяли від щастя: Софійка думала, що це заради неї він пригнав човна аж під хутір на ставок, а Євдокія думала так само. І обидві були щасливі, а надто тоді, коли він брав з собою гітару. Тоді ласкаві хвилі річки раділи, гралися-переливалися кольорами веселки, тихенько гойдали човен, і слухали гітару і чудовий спів юнака.
–
Ну, як же не закохатися в такого хлопця?!
Хіба тоді міг хтось із них подумати, що гримне війна над їхньою долею і найкращий в селі хлопець, військовий льотчик, так і не одружившись із своєю коханою?!
Зі вступом молодого Терещенка в льотне училище, подругам стало невесело на хуторі та й і в селі. Кожна пішла за покликом свого вибору. Хоча, правду сказати, Софійка не сама зробила його. Несподівано в гості з Києва прибула родичка Паша і загітувала дівчину поїхати з нею до столиці.
–
І що ти тут не бачила? Корів чи телят на фермі? А в Києві знайдеш собі роботу, яку захочеш. І парубка гарного – там стільки молоді!
А за кого заміж тут підеш? Усі гарні хлопці повтікали із села, роз’їхались по містах та новобудовах.
*
* *
І ось вони уже на другий день були з Пашею в Києві. А місто просто приголомшило Софійку.
А машин! А людей! Вона не встигала всім казати «Здрастуйте» А вони котилися і котилися суцільним нестримним потоком…
–
Здрастуйте! Здрастуйте! Дехто відповідав на її привітання, а хтось усміхався лише.
–
Не відставай! Загубишся! – гукала молодиця. І раптом:
–
А до кого ти вітаєшся? Може, когось знайомого зустріла?
–
Та ні, – зніяковіла дівчина. – Але вони не всі мені відповідають, і я вже втомилася, а вони все йдуть і йдуть.
–
Ти що здуріла? Хто ж у городі та ще й у такому, як Київ, вітається. От село! – реготала Паша. – Не вітайся більше, тут же всі чужі, не те, що у Стецівці, всі знайомі та ще й родичі через одну хату.
Софійці було ніяково, що з нею сталася така пригода, але, поки добилися до квартири родичів, все те вивітрилося.
У хаті в Паші було затишно, як у віночку. У колисці пищало немовля, і дівчина кинулася до нього, щоб забавити.
–
А можна його на руки? – спитала.
–
Чому ж ні, звикай, ще нагуляєшся, усе попереду, – загадково усміхаючись, відповіла молодиця.
Софійка не знала, що їй доведеться в родичів тільки й займатися тим, що няньчити хлопчика. Паша знаходила все якісь справи, залишаючи сина на дівчину. А та чекала, коли ж Паша поведе її по Києву, як обіцяла, коли ж вони підуть шукати роботу чи якесь навчання? Та летіли дні за днями, а вона усе ще залишалася нянькою.
–
Коли ж ми підемо? – допитувалася
–
Не спіши з козами на торг! Устигнеш ще повчитися і наробитися.
Що день, то більший смуток огортав Софійку. Паша і її родина і не поспішали нічого змінювати у її долі.
Якось, коли господарів-родичів не було вдома, до неї зайшла сусідка.
–
Шкода мені тебе, дитино. Ти що, так і думаєш залишатися у няньках? Так і молодість твоя промине. Тікай від цього добра пошвидше.
Дівчата й хлопці вчаться в училищах, їм дають гуртожитки,
їм весело, а потім ще й роботою забезпечують. Ти хочеш так жити? Чи будеш нянькою?
–
Хочу вчитися, – прошепотіла. – Але що можу зробити? Вони мені обіцяють прилаштувати десь, та тітці усе не виходить.
–
А чого ж воно виходитиме? Не краще хіба держати безплатну наймичку в хаті? Завтра рано-ранесенько встань, коли ще всі спатимуть, і ми підемо щось для тебе шукати. Добре? Не проспи!
–
Добре! Не просплю, – зраділа дуже, бо вже почала втрачати надію на те, що колись вийде з цієї квартири і зможе стати самостійною.
А вранці навшпинечки, тихесенько ходила, щоб не розбудити Пашину сім’ю і її. Вийшла з квартири і постукала до сусідки. Та вже дівчину чекала, і вони пішли в пошуках училища.
Обійшли чимало, але всюди їх чекала невдача: уже набрали учнів або прийом закінчено. Лише в типографії Софійці усміхнулася удача.
–
Якраз нам треба наборщиків, – сказав немолодий чоловік з худим жовти
м обличчям. – Підеш?
–
Піду, а що треба робити? – зраділа дівчина.
–
Букви добирати до текстів. Ти ж азбуку добре знаєш?
–
Знаю.
–
От і гаразд. Документи я твої беру, а ти завтра вже виходь зранку на роботу о 7 годині. Сьогодні поселишся в гуртожитку. Ти ж приїжджа? Так?
–
Так.
–
Будеш спочатку учитися, а далі й працюватимеш. Навчання твоє проходитиме на робочому місці.
Радості дівчини не було меж. Але в Паші її повідомлення викликало незадоволення і навіть злість.
–
Оце так? Проворна яка, уже з’їжджаєш прямо сьогодні? А зі мною чому не порадилася? Я тобі чужа? Чужа? Ну, то й забирайся під три вітри, я більше тебе знати не хочу! І до нас дорогу забудь! Помічниця називається. Ти ще мені не віддячила, що в хаті своїй прихистила. Я ж на тебе понадіялася, що дитину поможеш поглядіти. Забирайся! – ще раз крикнула. Софійка тихенько вийшла, причинивши обережно за собою двері.
По дорозі до гуртожитку образи Паші неначе вітерцем знесло. Вона тепер була вільна і як на крилах летіла назустріч самостійному новому і цікавому життю в столиці. А далі полетіли дні за днями. Дівчина швидко опанувала нескладну професію наборщиці. Це було зовсім неважко для неї, що знала в селі і важчу працю.
Швидко минали години і дні на робочому місці, а вечори в гуртожитку, де були всі молоді і веселі, наповнені вщерть радощами, щасливим юним сміхом. Вони одразу всі здружилися, хоча і приїхали з різних областей. А більше було сільських, і, як і вона сумували за рідними сільськими краєвидами. Але коли збиралися всі разом після занять і роботи, їхній смуток поступався перед юністю. І тоді дзвеніли кімнати сміхом і веселощами.
Потроху юнка пізнавала світ інших професій. Виявляється, недалеко від гуртожитку є завод «Приладбуд» або ще його називали «Станкострой». Софійка всерйоз задумалася над зміною своєї професії, коли побачила зовсім молоду жінку з майже чорним аж синім обличчям
–
Дивися на мене, яка я стала після десяти років роботи в типографії, а прийшла сюди така, як зараз ти: молода, рум’яна, красива. Тікай звідси, доки в тебе і в твоє тіло не в’їлася типографська чума, – сказала робітниця.
Налякали дівчину ці слова. Вона твердо вирішила залишити типографію, тим більше, що хлопці й дівчата в гуртожитку вже домовилися за неї на заводі, уже й записали на курси токарівревольверників.
–
А я тебе не відпущу, шукай собі заміну, навчи її, як тебе вчили. Підготуєш складальника, потім іди собі, – сказав майстер.
Добре, що швидко знайшлася тямуща кандидатура… Тепер перед Софією відкривалося нове життя.
Вона з легким серцем стала ученицею на заводі, а там було гарно входити в нову справу, бо хлопці і дівчата свої-таки, з гуртожитку. Швидко звикла на новому місці і в колективі, добре опанувала професію токаря, незабаром почали їй платити заробіток вже не як учениці. Тепер дівчина могла і сама прожити, і відкласти якусь копійку.
Збиралася додому, бо знайомі стецівчани переказали, що мама Олександра народила хлопчика. Назвали Іваном. То ж для малого Ванька купила чотириколісного дерев’яного візочка і всяких штанців, сорочечок. Раділа дуже, що має ще одного брата, хоча й набагато молодшого. Але вона цим не переймалася. Іще не бачивши його ні разу, уже любила, намагалася уявити, який він.
*
* *
Удома її зустріла ніяковіюча мати (певно соромилася, що дочка вже дівка, а в неї на руках немовля). Та Софійка своїм щебетанням загладила її материнське хвилювання і ніяковість. Хата наповнилася радісним сміхом. Щаслива дівчина пригортала до себе братика, носилася з ним, співала колискової, приміряла сорочечки і штанці, які виявилися ще завеликими.
–
Та нічого. На весну підросте, будуть якраз, – щебетала. – А я ще накуплю усього гарного. Там у дитячих магазинах чого тільки немає! А ти рости, Ваню! Я буду тобі привозити усе гарне, як братикові Павлові.
Коротка в дівчини відпустка, а яка щаслива! Єдиний раз пішла до сільського клубу і зустріла такого парубка! З першого погляду вони захопилися одне одним, познайомилися. Він провів її додому на хутір, бо сам, виявляється, жив у селі, у самому центрі.
–
Завтра вранці я від’їжджаю в Магнітку, – так назвав Магнітогорськ, де працював, – сказав на прощання Михайло і попросив адресу гуртожитку.
–
Напишу тобі листа вже звідти. А ти мені писатимеш?
–
Писатиму, – тихо відповіла дівчина.
Добувала відпустку, а з її голови не виходили його слова. Перед очима стояв він, красивий, по-міському вбраний юнак, її мрія. Здається, саме такого хлопця чекала… Про такого мріяла.
А в Києві після роботи дівчата біжать на танці або в кіно, Софія ж все тримається кімнати.
–
А що, як лист прийде, а мене й удома немає?
Дівчата й хлопці стали помічати, і на ґлузи брати:
–
Наша Соня в монашки хоче записатися, нікуди, де розваги, й ногою не хоче ступити.
Хлопці-залицяльники, зрозумівши, що ні на кого з них не падає її зацікавлений погляд, ображені, потроху стали відступатися:
–
Щось вона має собі на думці. Після відпустки наче підмінили дівчину.
Нарешті діждалася довгоочікуваного листа… І недаремно ж чекала! Бо в ньому скільки було ніжності і доброти. А почерк! Вона такого краснопису не бачила у своєму житті. Рядочки рівнесенькі, літери як вималювані художником-гравером.
–
Як же я йому тепер відповідатиму на цього листа? У мене ж не так і літери лягають. Якийсь у рядках нахил, – зажурилася дівчина. А потім відігнала від себе сумні думки.
–
Не всі ж отак можуть, як він. Буду старатися, щоб літери були гарненькі і рядочки рівненькі, – заспокоїла себе.
Почалося листування. Дівчина виглядала тих листів. Промайнув за листуванням і рік. І Михайло приїхав у відпустку прямо до Києва, зупинився у рідного, по батькові, брата Левка. Там вони зустрілися і зрозуміли, що не можуть жити одне без одного.
Ішов 1939 рік. Парубок запропонував дівчині взяти відпустку, щоб у батьків попросити дозволу на одруження. Софія погодилася, і ось закохана пара вже в рідній Стецівці.
–
Мамо, тату, до нас сьогодні прийдуть Михайлові батьки.
–
Якого Михайла? – насупився батько.
–
Брусліновського Назарія син.
–
Хороші люди. Господарі, – задоволено відповів батько Андрій. – Ну, що ж, ви з матір’ю приготуйте до столу. Треба зустріти людей, як годиться за звичаєм.
–
Це не той хлопчина, що секретарював у сільраді та допоміг багатьом людям уникнути висилки до Сибіру, видавши довідки, за якими вони змогли втекти із села? Хоча самому йому ледь удалося врятуватися. Допомогли добрі люди, опинився аж у Магнітці, – додала мати.
–
То ж ось який справжній Михайло! – уже почуття гордості за парубка квітувало в серці дівчини.
Настав недільний вечір. Михайло з батьками – Назарієм та Марією – не забарилися, зайшли до хати, на стіл поклали хлібину. І почалася розмова. Тим часом мати зібрала на стіл немудру вечерю, а батько поставив пляшку горілки. Покликали й Софію, зніяковілу, засоромлену. Її щоки загорілися полум’ям макового цвіту.
–
Ну, що ж, діти, якщо вирішили побратися, перечити не будемо. А тільки ж Михайло так далеко забрався – аж у Росію! Як же воно буде?
Ти в Києві, він в Магнітогорську, – почав розмову батько Назарій. – Мабуть, він тобі розповідав, чому не може тут бути. За свою доброту ледь не поплатився життям.
–
А я до нього сама поїду, я знайду Магнітогорськ, – несподівано для себе і для Михайла, і батьків вихопилося в дівчини те, про що мріялося: бути лише разом.
–
Ну, коли так, то ми згодні і благословляємо вас на спільне щасливе життя, – вирішили батьки з її та його боку.
На другий день молода пара розписалася у сільраді.
–
Михайло поїде, а ти приходь до нас, дочко. У тебе ж іще є трохи відпустки, – сказала на прощання мати Марія і додала: – Ти тепер наша. – Добре. Обов’язково прийду, – щиро пообіцяла Софія.
Невдовзі провела Михайла на залізничну станцію. Надивлялися одне на одного, чекаючи потяга, ще раз і ще раз він розказував, як їхати, де робити пересадки.
–
Я вже добре запам’ятала, не заблуджусь, а якщо трохи забуду, то скрізь же не без людей. Допитаюся, – заспокоювала Михайла.
–
Нічого з собою не бери, лише харчів на дорогу, документи. Приїдеш, ми все потім покупимо: справимо і одяг, і взуття, і що треба для хазяйства, – наказував він.
Ось і потяг. Попрощалися. Софія довго стояла на станції, махаючи рукою, аж доки за крутим вигином колії не зник з очей поїзд.
Вона не забула про свою обіцянку навідати Михайлових батьків. Причепурилася гарно, одягла рожеву сукню, яку придбала в столиці, берет, що так пасував до її русявого волосся, туфельки на середніх підборах.
Сама невисока, кругловида, вона нагадувала ніжну світло-рожеву квітку.
ЇЇ гарно прийняли в Михайловій родині.
Мати Марія сердечно розмовляла. Пригадувала всілякі історії, пов’язані зі старшим сином. Відчувалось, що материнське серце журиться за Михайлом, котрий заїхав так далеко від родини. А молодші брати, Микола і Петро, по всьому було видно, дуже раділи красивою і розумною невісткою. До того ж із старшим із цих двох вона була однокласницею. Хлопці розважали Софійку і розмовами, і навіть піснями під гітару.
Вона відчула, як всім своїм єством входить в оцю дружну родину і стає її невеликою невід’ємною часточкою.
–
Наче Михайла побачила, – усміхалася своїм думкам по дорозі на свій хутір.
Але не всім на Михайловім кутку сподобалися Софіїні відвідини.
–
Бачили Горобцеву невістку? (то так по-вуличному називали цей рід Брусліновських) – перешіптувалися через тин жінки.
–
То яка ж вона? – питалися в Наталки, недалекої сусідки.
–
Та така руда, як собака, відказувала та (упадала змолоду за Михайлом, а він її не взяв, тепер злість розривала всю її). – Шапочку наділа, городське плаття, й куди воно годиться у селі! Прибралася б посільському, йдеш же до батьків, – бубоніла невдоволена дівка.
–
А я бачила її, на ґанку сиділи, чого ж, молода, гарна з лиця, як мальована, хоч води напийся, – підлила масла у вогонь Аврамиха.
Наталка спалахнула, як той сірник, швидко сховавшись на своєму подвір’ї.
*
* *
Минуло кілька днів і батько з матір’ю та братом Павлом провели Софію на станцію. – Ти ж як заїдеш далеко, то не забувай писати, – наказували.
–
Тільки ж не ждіть так швидко листа, бо я ще побуду в Києві – треба із роботи розрахуватися, і з гуртожитку виписатися. А їхати неблизький світ. Ще тиждень добрий пройде. Як доб’юся на місце, то зразу ж і напишу, – обіцяла дочка. Попрощалися, потяг забрав Софію і разом із нею материн і батьків спокій.
Поверталися на хутір невеселі – така довга розлука чекала на всіх. А брат – підліток Павло тільки й говорив про сестру: і як голод переживали, і як на радгосп його забрала, не давши померти голодною смертю, і як уроки допомагала робити, і як на воловню батькові їсти носили.
–
Заміжня тепер сестра, треба вже без неї звикати. Хтозна, коли прийдеться побачитись, це тобі не Київ, що зовсім тепер здавався недалеким. А де той Магнітогорськ?! – і зітхнув хлопець по-дорослому… Перед від’їздом із Києва пішла на пошту, дала телеграму:
–
Виїжджаю із Києва 5 листопада поїздом №115 Софія.
Ох, і неблизький світ до Магнітки (так казав Михайло). І правду чистісіньку казав. Спочатку день-другий все було для неї цікавим. За вікном вагона пробігали гарні краєвиди, річки, озера. А чим далі летів потяг, тим чужішав краєвид для неї, степовички. Все більше і більше траплялася лісиста місцевість. Це спостерігати було цікаво і разом із тим незвично. Чим далі рухався поїзд, тим сумнішала Софія:
–
Як зустріне чужа далека сторона? Усі ж, мабуть, там москалі, мови її не розумітимуть, ще чого доброго насміхатися стануть… Старалася відгонити тривожні і невеселі думки:
–
Михайло ж звик, то і я звикну, – заспокоювала себе. Скрізь живуть люди, а серед них більше добрих, аніж злих.
Тиждень минув у дорозі. За цей час Софія аж зблідла і змарніла, без тепла й сонця рідного краю.
Магнітогорськ зустрів Софію вітром, снігом і холодом. Передбачливий чоловік приїхав зустрічати дружину з теплими битими валянками, кожухом величезного розміру. Загорнув її, як малу дитину, ще й у теплу у кліточку хустку закутав і повів до саней.
–
Ну, що ж ти мене кутаєш, не замерзну, – сміялася Софія.
–
Тобі смішки, а тут не зчуєшся, – зі знанням ситуації повчав чоловік, усміхаючись, – як відморозиш свого гарненького носика.
А в квартирі молоду жінку чекали гості. Познайомилися.
–
Я – Мартин, а це – моя дружина Маша. Вона росіянка, будеш вчитися в неї розмовляти по– тутешньому, – доброзичливо перший обізвався до неї, трохи старший за Михайла, світло-русий чоловік. Живемо ми тут дружно, один одному допомагаємо в чужій далекій стороні. Так що входь у наше коло. Сумувати за Україною будеш, звичайно, і за своїми рідними. А з’явиться маля, дасть Бог, всі смутки твої забере. А у відпустку Михайлову по
їдете, провідаєте родину. Та й знову сюди, бо тут у твого чоловіка гарна робота, він головний бухгалтер, під його орудою працює 15 рахівників!
–
Мартине, годі мене вихваляти, краще сідайте до столу, – несердито обірвав його Михайло. Йому було незручно слух
ати такі слова про себе. І потекли щасливі дні молодої сім’ї в чужому непривітному краї. Софія себе тішила мріями: швидко рік збіжить до відпустки, а там, в Україні, на неї чекають батьки, уся рідня, усе миле і дороге серцю: і річка, і левада, і стежки, щ
о солодко пахнуть травою і цвітом. Може, вдасться чоловікові перевестися в Київ? Он який же він розумний! Недарма Мартин його так хвалить. А коли не усміхнеться їм доля на рідній землі, то буду тут звикати, живуть же люди, – заспокоювала себе розважливими думками…
*
* *
–
Ох, і морозище шкребе, дістань мені будь ласка нові валянки, я їх сьогодні взую, бо ще й снігу нанесло кучугуру, – попросив жінку Михайло якось, збираючись вранці на роботу. Вона йому подала валянки і раптом завмерла. Її Михайло, взувшись у в
алянки, раптом ойкнув з переляку і вискочив аж на стіл.
–
Що тобі, Михайле? Болить? Дуже? Ти наступив на гвіздок? – допитувалася стривожена жінка – Чи, може, не дай Бог, на голку?
–
Миша, миша, – прошепотів він раптом, щосили намагаючись скинути з ноги валянок.
–
Оце так герой, хіба ж вона тебе з’їсть такого великого!? – уже розсміялася Софія. – Не бійся, миша з переляку вже пропала!
І вони потім обоє реготали, як діти. Цей смішний випадок з мишею у його валянку не раз приводив до кпинів Мартина і веселого молодого сміху в товаристві друзів. Спочатку він ніяковів, а потім звик до цього і сам охоче розповідав товаришам свою кумедну історію.
Та недовго довелося молодій сім’ї бути разом: вибухнула війна з Японією, і Михайла призвали на військову службу. Довелося повоювати проти квантунської армії біля річки Халхін-Гол. Вагітну дружину додому на батьківщину доручив відправити вірному другові Мартину. Той з дорученням справився на відмінно: квиток придбав, в дорогу допоміг Софії зібратися, провів на вокзал та посадив у вагон, провіднику наказав, аби пильнував безпеку і здоров’я майбутньої матері. Софія аж розчулилася від такої уваги і турботи, прощаючись, змахнула непрохану сльозу:
–
Я вас ніколи не забуду. Писатиму, а ви мені все пишіть, що знатимете про Михайла, бо від нього до мене поки та звістка доб’ється.
А це ж війна, як там йому?
–
Не журися. Твій чоловік розумний, дарма голову в пекло не сунутиме. А що всім буде, те й йому. Молись Богу за нього, – розважливо вмовляв Мартин. Попрощалися тепло, як найрідніші люди. Потяг узяв Софію у своє неспокійне нутро, щоб цілий тиждень деренчати, скреготати і тривожно вистукувати гіркі мелодії. Усю важку дорогу жінка журилася і не раз плакала.
А мріяли разом із чоловіком приїхати у відпустку, народити дитя, воно й підросте, вигріється на рідному сонечку… Мріялося… Софія сумно зітхнула, прислухаючись до нового життя, що озивалося в ній… Неспокійне, жваве, дороге, до болю кохане.
*
* *
Михайлова родина зустріла невістку тепло і ніжно. Особливо брати Коля і Петро. Вони не давали взяти їй у руки навіть відро з водою. Якщо вона йшла до криниці, то обов’язково котрийсь із них вже й тут, як тут – і відро у дужих хлоп’ячих руках.
–
А тепер буду йти, розмахуючи руками? – ніяковіла Софія від такої уваги Михайлових братів.
–
Авжеж. Тобі так краще, – сміялися хлопці. – Михайло приїде, то спитає нас, чи тебе берегли і шанували, чи допомагали.
Це вони говорили, аби заспокоїти невістку, а якщо серйозно, то такі брати вродилися: небайдужі, добрі, щирі хлопці.
Наступив вересень 1940 року. Софія записалася у Звенигородську бухгалтерську школу, аби даремно не гаяти часу: все ж здобуде професію. Тепер вона разом із стецівськими дівчатами Дашею та Дусею винаймали квартиру у старих добрих євреїв у Звенигородці. Додому ходила дуже рідко: дорога неблизька, більше, ніж 17 кілометрів, та вже й важко було. Чекала від батьків передачі, які надсилали із Дашиним батьком, бо той брав коня у своїх родичів. Казав Софіїним батькам, коли їхатиме, щоб лаштували і вони передачу для доньки, йому було залюбки, бо жили дівчата дружно, ділилися усім, підтримували одна одну, оберігали вагітну сусідку, бо обидві ж були хуторяночки, як і вона. Навіть покумалися наперед, бо хто ж знав, що поява донечки обернеться для неї трагедією.
