Макс Бонд
Мертвий бал
Час плив, неначе ріка – так швидко, але зовсім непомітно. Оркестр безперестанку грав музику, люди продовжували танцювати, напиватися та розмовляти. Усе продовжувалось, і всі продовжували бути щасливими. Але це не стосувалось мене. Я був відсторонений, неначе був деінде.
Роздуми тривожили мене, а галюцинації не припинялись. Це зводило мене з розуму, і я хотів чим швидше покинути це місце. Ми вже і так затримались. А скільки минуло часу? Я дістав з кишені годинника, і поглянувши на нього здивувався. Без п’яти північ! В хорошій компанії з келихом вина час проходить непомітно. Хоча галюцинації почали навідувати мене тільки сорок хвилин тому.
– Кохана, нам час іти, – сказав я, знайшовши її серед подружок.
– Я зараз повернусь, – сказала вона подружкам і ми трохи відійшли.
– Правда, нам час іти, – спокійно повторив я.
– Але чому? – здивовано запитала Олівія. – Ми ж тільки півгодини тому прийшли.
«Півгодини?» – здивувався я і поглянувши на годинник зрозумів, що Олівія має рацію. Але ж це нереально! Ми як мінімум уже вічність тут. П’ять годин – не абищо! Я ж не наскільки божевільний, щоб втратити відчуття часу!
Я відчував, що щось тут не так, але Олівії про це не сказав.
– Річарде, розважся хоч трохи, – продовжила Олівія. – Он я помітила серед тих трьох чоловіків Джона. Піди поспілкуйся.
– Але я вже тричі за вечір спілкувався з ними!
Олівія здивовано поглянула на мене.
– Про що ти кажеш, Річарде? Ми ж тільки прийшли і містер Андервуд – єдиний з ким ми перекинулись словом.
– Невже?
– Річарде, ти здається ще не напився… – вона подивилась на мене, як на божевільного і усміхнулась.
Невже вона мене розігрує? Але я кілька років вивчав людську поведінку, і зараз міг впевнено сказати, що Олівія говорила абсолютно серйозно. Навряд вона могла мене розіграти. За дев’ять років шлюбу я надто добре вивчив Олівію. Вона не вміє стримувати емоцій, а отже розіграти мене не може також.
Тут точно відбувається щось дивне і я повинен зрозуміти що саме.
Як порадила Олівія я пішов до Джона, Віктора і Бредлі, які стояли на тому самому місці де стояли і раніше.
– Річард! – викрикнув Джон, коли побачив мене.
Я мовчки підійшов до них.
– Офіціант, – позвав Джон, – бокал вина, будь ласка.
– Ні, дякую, – відповів я. – Я за цей вечір добре напився.
Джон здивовано поглянув на мене і сказав те, чого я боявся більше всього почути.
– Ох… Друже коли ти встиг? Бал тільки но почався!
– Можеш сказати скільки він триває?
Джон дістав з кармана годинник.
– Приблизно двадцять-тридцять хвилин, – відповів він.
– Зрозуміло.
– Точно! – вигукнув Джон. – Треба ж тебе познайомити з Бредлі.
Чоловіки підняли маски, і я побачив ті ж обличчя, які бачив зо п’ять години тому, коли вперше їх зустрів.
– Я Бредлі, – сказав він, протягнувши руку.
Я невпевнено її пожав.
– Перепрошую, Бредлі, але ми… уже знайомі, – сказав я.
– Невже? – здивувався Бредлі.
– Так, містере Бредлі. Ви розповідали, що працюєте дизайнером одягу, а Віктор – ваш найкращий друг, якого ви приїхали навістити. Ще ви казали, що більшість одягу у Віктора – це ваші роботи. А згодом ви ще поділилися своєю мрією.
– І що ж це за мрія?
– Ви мрієте об’їхати усю Францію, адже це ваша рідна країна. А ще ви недавно зустріли дівчину з якою хочете після повернення побратися.
Бредлі та інші були неабияк здивовані, і дивились на мене, як на якогось дивака.
– Ну що ж… – мовив Бредлі. – Це все правда. Але я зовсім не пам’ятаю, коли ми зустрічались раніше. Більш того, я не міг усе одразу ж розповісти.
– Я теж не пам’ятаю, щоб ти розмовляв з нами дотепер, – сказав Джон.
– Так, – підтвердив Віктор.
– Тоді як все це об’яснити? – здивувався Бредлі.
– Я не знаю, хлопці, – сказав я, і одразу ж кинув припущення, хоча знав що справа не в цьому. – Вечір триває досить довго, можливо це все алкоголь? По собі знаю, з ним час летить швидко і хвилини перетворюються в години.
Не маючи інших припущень чоловіки охоче погодились зі мною.
Нова хвиля галюцинацій нахлинула на мене, і в той самий момент я почув, як «Вальс дощу» Шопена заграв знову. Як і раніше я пішов, щоб запросити Олівію на танець. Але тільки заради того, щоб розібратися в усьому.
Ми закружились в танці, і через хвилину інші пари зробили теж саме.
– Пам’ятаєш, як ми вже танцювали під цю музику? – запитав я, танцюючи з Олівією.
– Так… – невпевнено мовила Олівія, і надія уже зароджувалась, але в туж мить погасла, коли Олівія продовжила:
– Здається ми танцювали під цю симфонію два місяці тому, коли містер Андервуд відкрив бал в честь початку осені.
– А ще ми танцювали під цю мелодію сьогодні, кохана. Пам’ятаєш?
– Річарде, ти або напився, або розігруєш мене. Це наш перший танець за сьогодні.
– Невже ти не пам’ятаєш? Скільки ти сьогодні випила?
– Ти хочеш сказати, що я так напилась, що не пам’ятаю, що сьогодні було?
– Ні, зовсім ні, кохана, – я провів рукою по її гладенькому волоссі. – Я просто хочу розібратись. Коється щось дивне… Розумієш?
– Якщо тебе це так хвилює, то тільки два бокала. Один, коли ми прийшли, і ще один, коли я розмовляла з подругами.
– Це все що я хотів почути, люба. Дякую.
Отже справа була не в Олівії чи в інших гостях. Також справа була не в мені. Я чітко пам’ятаю, як випив за весь вечір тільки три бокали. Більш того я не відчував сп’яніння. Моя свідомість була ясна, а розум чистий. Висновок залишався лиш один.
Щось відбувалось із реальністю.
3
– Містере Лайт…
Від роздумів мене відволік голос Вільяма Андервуда.
– Так?
– Містер Лайт, з вами усе добре? – занепокоєно мовив граф.
– Так, містере Андервуд. Все добре.
– Мені здається, вас щось непокоїть…
– Ні, справді все добре, – відповів я, хоч моя голова розколювалась.
Зараз я бажав одного: покинути це дивне місце і лягти в своє велике м’яке ліжко. Я божеволів, це місце зводило мене з розуму. Я бачив те, чого більше не помічав ніхто. Тоді хто насправді божевільний: я чи кілька десятків людей на балі? Ось в чому було питання. Але куди гірше було нерозуміння того, що відбувається.
– Річарде… Все добре?
Знову подібні питання відволікли мене від роздумів. Усе було зі мною добре, я не божевільний. Можливо це з вами щось не так?
– Річарде, – повторив ніжний голос.
Я підняв голову і побачив перед собою Олівію, яка дивилась на мене жалісливим поглядом.
– Я тривожусь за тебе, Річарде. Такий чудовий бал. Тобі тут не подобається?
– Так, не подобається, Олівіє. Дуже не подобається, – знесилено мовив я.
– Чому ж? Тобі завжди подобались бали, що влаштовував містер Андервуд.
– Справа не в цьому. Бал чудовий…
– Тоді в чому ж? Розкажи мені.
– Невже ти також нічого не помічаєш?
– Чого саме?
– Скільки минуло часу відтоді, як ми прийшли на бал?
Олівія хвилину подумала.
– Певно година… Не більше.
– Насправді не менше шести годин!
Я знову поглянув на годинник, але це було марно. Аномалія вплинула і на годинники, і на людей, але чому не вплинула на мене? Час неначе уповільнився. Годинник повинний був показувати зараз десь першу ночі, але… Він показував лиш восьму вечора! Тобто ми прийшли о сьомій, а зараз восьма? Хоча насправді перша ночі. Ці думки зводили мене з розуму.
– Але це неможливо, Річарде. Неможливо!
– Щось дивне діється у цьому маєтку, і мене це тривожить.
– Що ти маєш на увазі?
– Приблизно чотири години тому я почав бачити дивні видіння. Переді мною почав поставати цей маєток, але він був занедбаний та розвалювався на очах.
– Видіння?
– Так, Олівія! Видіння! Спершу я не звернув уваги, вирішивши, що це звичайна галюцинація. Але вони продовжувались, періодично та неочікуванно. З кожним разом ставали все чіткішими та тривали на кілька секунд довше ніж попередні.
– Коли було останнє видіння?
– Перед нашим танцем.
Олівія на мить замислилась.
– А ти впевнений, що це був цей маєток?
– Так! Абсолютно. Це точно був він.
На обличчі Олівії виступило занепокоєння. Хоч все це звучало як нісенітниця, але я ніколи їй не брехав і не розігрував тим більше. Тому їй нічого не залишалось окрім як вірити мені.
– Тобто ти хочеш сказати, що час повторюється, і ніхто цього не помічає?
– Так! Саме так! Ніхто цього не помічає, і годинник також слідує часу. Тільки я чомусь почав бачити видіння та помічати, що з часом щось не так.
– Коли це почалось?
– Що саме?
– Коли вечір повторився?
Я замислився і тут же згадав, як за п’ять хвилин до опівночі поглянув на годинника, після чого Олівія уже вважала що ми прийшли півгодини тому назад. І саме після опівночі стрілка на моєму годиннику повернулася назад.
– Це сталось опівночі! – викрикнув я. – Коли день дійшов кінця вечір повторився спочатку.
– Скільки зараз до опівночі? – запитала Олівія, яка тепер також була занепокоєна цією аномалією.
– До опівночі три години сорок п’ять хвилин.
– Твій годинник точний?
– Абсолютно.
– Ну що ж… Якщо усе, що ти сказав справді відбувається, тоді вся надія на тебе, коханий. Тільки тобі не стирається свідомість. Я надіюсь, що ти розберешся із цим, і нам не прийдеться знаходитись на цьому балі вічність, – Олівія посміхнулась, але посмішка скоріш за все була нервовою, ніж радісною. – Якщо я можу чимось допомогти тільки скажи.
– Вір мені.
– Я вірю, любий.
4
Звіривши свій годинник з годинником Джона я переконався, що мій йде правильно, хоч і не мав у цьому сумнівів. Я взяв бокал вина і підійшов до вікна.
За вікном була чорна ніч. Як я й підозрював, місяць ледь піднявся над лісом, хоч мав би уже бути високо в небі. Ніч повторилась і певно повториться знову. І тут мені прийшла думка: що як ця ніч повторилась не вперше? Що як вона повторювалась уже не раз, але тільки зараз я прокинувся від цього сну, що тривав уже бозна скільки часу? Мене ця думка трохи розтривожила. Я намагався не зациклюватись на ній, але вона не йшла з голови, і я все більше бажав дізнатися чи так воно насправді. І відповідь неочікуванно прийшла, неначе Бог почув моє прохання.
У цю мить нелегких роздумів я знову побачив видіння. Видіння було чітким, і на відмінно від попередніх разів, тривало досить довго.
Я продовжував дивитись у вікно, але замість темної ночі побачив сонячний літній день. За вікном стояло дві дивні… карети. Точніше це були не карети, це було щось інше дуже подібне до карет з накривним дахом. Я на мить припустив, що бачу майбутнє. Точніше я був у цьому впевнений, але наскільки я далеко перенісся?
Згодом роздались приглушенні голоси, навіть крики. Через секунду я побачив на дворі двох чоловіків. Обидва були одягнуті досить елегантно, неначе зібралися на бал.
