Микола Хвильовий
ЛІЛЮЛІ
І думає горбун тоді про Мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної Мафії – він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденгемі життя,
…І знову зажурно сказав Альоша.
– Савойя!
Мадам Фур'є!
..Льоля пішла й сказала:
– Драстуйте, мадам Фур'є!
– А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сідайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий Рік. Це радісно… А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рік – це радісно… Я буду святкувати і ваш.
Льоля сказала:
– Ви хорошая, мадам Фур'є, і я вас люблю за вашу щирість. Мадам Фур'є збентежилась, заметушилась, а потім не знала куди положити руки.
– Ви, Льольо, мене так схвилювали – і мені соромно, бо я забула про ласку.
Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни.
Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано:
ще не зібралась студія, щоб готовитись – генеральне – до постановки пародії на «Лілюлі». Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузе на гальорці. Це перший раз. Огре сказав:
– Я люблю Карузе за теплоту в його голосі.
І Льоля тоді подумала, що він сказав:
– Я люблю тебе, моя кохана.
Потім він провів її до самої квартири, і вона цілу ніч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулігани.
…Мадам Фур'є два рази зіграла малесеньку пісню з Бордо і ще грала. Француженка прекрасно володіла віолончелею, бо вона була колись у консерваторії.
…Проходив трамвай повз будинок – це було чути. Ще було чути: біля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: іде зимою весна.
…У мадам Фур'є була порожня кімната, і тільки стояла біла кровать, а над кроваттю на стіні білий килим із білим лебедем, який хотів улетіти.
Француженці на лівій щоці родимка й три волосики на ній…Тоді Льоля подумала: мадам Фур'є і «Лілюлі». А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції. Коли віолончель стихла, Льоля сказала:
– Я слухаю віолончель і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує.
Мадам Фур'є сказала:
– Я, Льольо, не скінчила консерваторії – і я не передам тонких нюансів моєї симфонії.
Льоля сказала:
– Ах, мадам Фур'є, ви мене не зрозуміли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!.. Я думаю, що ваша віолончель – жива істота, і в ній жодного дисонансу… А от у моїй душі не те.
Француженка обняла Льолю й сказала:
– Ви Льолю, тендітна дівчинка, яка літає, як метелик. А щоб жити, треба… як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.
Льоля тихо дивилась на мадам Фур'є й мовчала. Тоді француженка говорила далі:
– Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.
Інакше й ви, Льольо, будете «іскопаємоє». Я знаю, це мене так… Але я вже інакше не можу. Вам треба інакше, по-новому. Інший дух. Більшовизм. А я, Льольо, труп.