Воспоминания. Конец 1917 г. – декабрь 1918 г. – П. П. Скоропадский

Оценка условная. Я не знаю, как оценивать мемуарный труд германского прихвостня гетмана Скоропадского. Не сложилось у него на родине, пришлось к немцам тикать. Википедия нам услужливо сообщает, что помер он в 1945 году не где-нибудь, а в Мюнхене [любимом городе Гитлера], от англо-американских бомб, и себя гетман службой фашистам не замарал. Сложно поверить в последнее. Белоэмигрант Деникин тоже вроде как не запятнал себя связями с фашистами сидя во Франции, а потом выяснилось, что-таки с власовцами-то он был в любвеобильных отношениях, да и что-то там про Красный крест и Женевскую конвенцию врал, нагоняя тень на плетень на Советскую власть. Думаю, что и Павло Скоропадского в Германии тоже не бесплатно держали. Это к слову об авторитетности автора.Первое, что бросается в глаза при чтении этих мемуаров – это тот факт, что гетман не мог найти общего языка решительно ни с кем. С одной стороны у него были немцы, с другой – большевики. Ещё были белогвардейцы и национал-шовинисты [галичане]. Будущее Украины Скоропадский видел в федерации, где Украина будет частью Единой Неделимой России, то есть союз с белыми – вот к чему в идеале стремился гетман. А оно всё не клеилось. С Деникиным отношения не складывались, а несостоявшийся диктатор Корнилов вообще отдавал приказы о насильственной украинизации отдельных вооружённых формирований. Большевики же по этим мемуарам – это какая-то непонятная тёмная масса, из фамилий «червонных» помнится только Бош.По вопросам госустройства, классовой оценке «великороссов», кто нравится-не нравится Скоропадскому, он вряд ли может быть авторитетом. В том и субъективность мемуарных источников. А вот некоторые моменты мне показались очень интересными – например, отсылки к национал-шовинистам, Петлюре, унианству, запрете русского языка в Киеве, 80% населения которого – русскоязычные. Всё это, оказывается, уже было.Очень много здесь Скоропадский пишет о грабительской политике немцев и австрийцев, что никакой государственности при них на Украине быть не может.Здесь есть и об украинском языке. Старое доброе мнение великороссов, что никакого украинского языка нет, что он только в деревнях. Гетман с этим мнением хоть и не согласен, а всё-таки говорит о невозможности использования мовы в наукоёмких отраслях ввиду отсутствия нужных слов.Наивно гетман сетует на «Entente», дескать, это интервенты виноваты в том, что он не смог удержать власть. А немцы-то, конечно бы были не против воссоединения России и Украины. Ах, интересно, что он обо всём этом думал, сидя в Мюнхене в 40ых?В своих мемуарах Скоропадский употребляет выражения «великороссы», «малороссы», «украинцы», и украинцы для него – это те самые национал-шовинисты, которые носятся со своей галицийской ориентацией и унианством. Скоропадский же видел будущее Украины неотделимым от России, вот несколько цитат:Для них [украинцев] не важно, что Украина без России задохнётся, что её промышленность никогда не разовьётся, что она будет всецело в руках иностранцев, что роль Украины – быть населённой каким-то прозябающим селянством.Лично я понимал, что Украина на существование имеет полное основание, но лишь как составная часть будущей российской федерации, что необходимо поддерживать все здоровое в украинстве, отбрасывая его тёмные стороны. Великороссам надо же указать их определённое место.Глядя на день сегодняшний, нельзя отказать гетману в некоторой прозорливости.Появляется в этих мемуарах и Петлюра, который «военным делом не занимался, а лишь политикой», общался он с гетманом на русском языке.Хоть Скоропадский и винит большевиков во всех грехах, а всё же, нет-нет да и признается, что солдаты и население склоняются на их сторону. Ни у него, ни у Рады, ни у немцев, ни у «украинцев» никак не получается хоть сколько-нибудь навести порядок.Где-то в конце, когда речь заходит о договорённости с Советской властью о железнодорожном сообщении, Скоропадский рассказывает о «несчастных людях», выехавших из «Совдепии». В начале мемуаров он говорит, что ненавидит великорусскую интеллигенцию, а в конце он их якобы жалеет. Но что это были за люди? Трудящиеся, крестьяне? Нет, знакомьтесь, «сливки» российского общества: ученые, специалисты по различным вопросам, крупные фабриканты, банковские деятели. Конечно, жаль таких, ведь по 14 часов в сутки на них в «Совдепии» работать больше никто не собирался. Вот они-то и бежали к гетману, как он сам выразился, «под крылышко».Есть здесь и про наболевшее – про Крым. Намечалась крутая тема с Доном, Краснов предлагал свои идеи по установлению демократии. На Крым также облизывались турки, заблаговременно договорившись… с кем? Правильно, с крымскими татарами.Прочитав мемуары, я смутно представляю, как гетман видел будущее Украины в составе федерации. Что там насчёт землю крестьянам? Что-то он говорил про «хлеборобов», но реформенная политика мне до конца осталась не ясна. Хотя, если ему были близки идеи Деникина, то примерно можно представить, как бы и в каком количестве крестьянам раздали земли.

В українській історії – Павло Петрович Скоропадський, як мінімум, культова особистість. З одного боку, дуже довгий час його ім’я було табуйоване як радянськими істориками, так і істориками націоналістичної школи, і згадувалося, скоріше, у ненависних пасаж та статтях. Варто визнати, що й зараз, наша історія, писана під кутом зору УЦР та пізнішої Директорії, не сприймає гетьмана. Але факт залишається фактом: гетьман України репрезентував нову течію української політичної думки, ціла епоха та ціла плеяда діячів в еміграції носить його ім’я – скоропадівська, або більш популярне гетьманська.

Павло Скоропадський скоріше був людиною двох культур – української і російської.

– Ярослав Пеленський

Саме під цим беззаперечним фактом і варто вести, як виклад історії доби Другого Гетьманату, так і оцінювати всю діяльність П. Скоропадського. «Російський генерал», безсумнівно, став поряд з великими постатями того часу: К. Маннергеймом, Ю. Пілсудським та іншими. Утім, здавалося, в чому ж проблема? Як дивився насправді сам діяч на свою роль, на роль України та чи еволюціонував він? На ці питання дають відповіді «Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918». За словами упорядника:«Став українцем лише після поразки Гетьманату»

Для кращого розуміння даної теми, та взагалі теми політики видатного державного діяча варто розказати про сам формат видання. Він складається із двох чітко розділених частин. Перша – власне повна редакція «Спогадів», інша – коментарі деяких істориків (вже згаданого Я. Пеленського, І. Гирича та Г. Папакіна. Насправді, не може залишитися не помітною діаметральна оцінка діяльності Павла Петровича цими науковцями. Гирич стоїть на різко критиканській позицію, Пеленський, в свою чергу, ніби намагається реабілітувати українського політика. У цьому ми й бачимо диференціацію, яка, хотілося б вірити, приведе до максимально об’єктивної оцінки державотворчого процесу часів Української Держави. Як історичне джерело «Спогади» повинні відіграти величезну роль. Вони, попри неточності, протиріччя та деякі жорсткі неприємні моменти з точки зору сучасного українця, є надзвичайно цінним джерелом знань. Вони не лише оцінюють Гетьманат, але й допомагають реконструювати ту малоросійську свідомість, що панувала тоді в головах усіх багатих людей України. Також ця книга дає оцінку діяльності різних політичних блоків та особистостей, до того ж у двох напрямах: проукраїнському та білогвардійському одночасно. Можемо бачити, що навіть на момент написання цієї книги гетьман не позбавився політики «лавірування», ось чим можна пояснити такі різні оцінки та намагання стояти посередині політичних таборів. Якщо підвалини здорового державного організму – це вправна армія та хороша фінансова система, то Українська Держава немає на сьогодні своїх підвалин.

– В. Гренер

Все частіше в українському науковому просторі можна почути характеристику П. П. Скоропадського як людини «з подвійною лояльністю». Насправді воно так і є, і це все ж правдиві слова. З одного боку, російське імперське виховання тягнуло військовослужбовця тої ж російської імперської армії до т. з. «Великоросійської культури», а з іншого – його українське походження, шанобливе ставлення до історії «Малоросії». Саме тому гетьман не був та й не міг бути людиною повністю українською із чисто українським «шовінізмом», як він характеризував більшість тодішніх революційних діячів. Але не варто вдаватися до повної антискоропадськівської пропаганди, до якої, на жаль, вдавалися і більшовики, і українські партійні діячі. Роздвоєння – ось ментальність малоросійських поміщиків, до яких і належав згаданий діяч. Він хитався, наче маятник, із боку Росії (хоч і вигляді федерації) до самостійної або автономної України. Але й маятник рано чи пізно зупиняється. Разница между мною и украинскими кругами в том, что последние ненавидять Россию.

– П. Скоропадський

І здавалося, що маятник зупинився і застиг 14 листопада 1918 року – у день видання славетної «Федеративної грамоти». І зупинився на проросійському полюсі. Доречно зазначити, що сам Скоропадський вивів важливу і мудру думку:Если украинства нет, то все это лопнет, как мыльный пузырь, если Украина будет иметь возможности развития в федеративной связи с Россией.

Що ж, тоді питання: «А чи вірив Ясновельможний Гетьман у саму ідею України?» Напевно, що так. Але яка ця ідея? Однозначної відповіді для кожного етапу життя цього визначного діяча немає. Ще на початку революції він читає чорносотенну газету «Киевлянин», про що, до речі, й сам згадує в своєму мемуарному творі, вже потім стає на федеративні позиції по відношенню до України. Але в останній момент маятник захитався з новою силою. В еміграції, тяжіючий до білогвардійського руху Павло Петрович, все ж зблизився з В. Липинським, – ідеологом українського консерватизму – який і провів до кінця того тернистого шляху самоідентифікації колишнього очільника держави. На гетьмана меня выдвинули обстоятельства.

– П. Скоропадський

Назвати «Спогади» об’єктивними на всі сто відсотків, звісно, неможливо. Але й суб’єктивними теж. Мемуаристика, близька до публіцистичної літератури, не може апріорі висвітити всі проблеми, всі питання хоч в якомусь сенсі правдиво. Сам Скоропадський вважав, що він зробив практично максимум, що був можливим в тій політичній обстановці. Тим не менш, навіть неозброєне око помітить той антагонізм, що переслідував пана гетьмана. Ці протиріччя і лягли в основу оцінки його діяльності. Він демонізує Галичину та більшість його фраз просякнуті саме цією галичанофобією. Хоча після кожного гнівного випаду автор зазначає, що дуже поважає галичан, «нічого проти не має» і т. д. Певно, це не через правдиву оцінку цієї частини українського населення, а скоріше, щоб уникнути звинувачень в стереотипності та певному різновиді расизму. Але особливо яскраво вражає частково об’єктивна оцінка: При старом режиме не только не были приняты меры содействия промышленности Украины, но, наоборот, все делалось, главным образом, с расчетом поддержания промышленных районов Москвы в ущерб Украине.

Проте й ці слова не варто ідеалізувати. Скоропадський був типовим представником російської культури в Україні. Він відверто виступав проти «відторгнення» України від Росії, так само, як і від політиків, які пропагували такі ідеї. Тенденція українського самостійництва лякала гетьмана, який любив Україну, хоча своїм «місцевим» патріотизмом. Коли він вважає соціалістів України більшовиками або близькими до того, вражає його адекватна оцінка, наприклад, Леніна:Самый крупный человек, которого выдвинула эпоха, это, к нашему ужасу, – Ленин.

Ненависть до українських соціалістів була скоріш не ненавистю до окремих постатей, адже попри все гетьман позитивно оцінював Петлюру, як приклад. Це була дань походженню, нібито природна відповідь більшовизму із його пропагандою про відчуження земель. Болем і жалем просякнуті строчки про згорілий маєток в Тростянці. Меня даже не удивило бы, если бы на западе родилась теория сближения с нашими насильниками [большевиками]

– П. Скоропадський

Ці пророчі слова найяскравіше ілюструють стратегічний геній колишнього військовослужбовця, що звик кожен крок продумувати наперед. А ненависть до червоних в Петрограді та по всій «Великоросії» стала провідним мотивом ідей цього діяча, що, за його ж словами, «підтримував матеріально всі антибільшовистські рухи». Але, на жаль, гетьман залишився правим і в іншому передбаченні:Большевизм, уничтоживши всякую культуру, превратил бы нашу чудную страну в высохшую равнину, где со временем уселся бы капитализм, но какой! (…)Всесильный Бог, в ногах у которого будет пресмыкаться народ.

І знову виникає питання: «Що таке „наша чудная страна“ в розумінні самого гетьмана. Цього ми вже не дізнаємось ніколи. У висновку, я можу сказати, що я не збирався оцінювати правдивість свідчень цього як-ні-як видатного очевидця подій, я не збирався писати історичний нарис із його діяльності доби Гетьманату. Але те, чого я хотів, – оцінити основні погляди та саме видання, українську історіографію про Скоропадського, я сподіваюсь, я досяг. Наскільки точно, наскільки ні, судити не мені. Можна сказати, що в нас намічається тенденція пробудження справжньої історії. Намагання віднайти історичну правду ніколи не зустрінуть серед політикуму співчуття, але заради науки, а не сліпого шовінізму, проти якого виступав сам Павло Петрович, треба дошукатися всіх істин. Щоб не казали опоненти Скоропадського, а все ж він не залишився непомітним. Він не був „злим генієм“ чи україножером. Кожен його крок – це прояв національної шизофренії. І хіба можна його судити за це, коли все велика кількість українців за походженням піддалися цій тенденції (не рахуючи поодинокі виключення у вигляді поміщиків Чикаленків чи Косачів). І я хочу вірити, що Павло Скоропадський як один із творців того, що ми маємо зараз у нашому спадку, займе почесне місце на олімпі української історії.