Роман Іваничук
Благослови, душе моя, Господа!..
Чому брали заручників – не розумію й досі: що мали з ними зробити, якщо б люди не проголосували? Та щасливий і радісний народ проголосував на 99,98 відсотка – одностайно, з ентузіазмом, з високими трудовими показниками, згуртований, як ніколи, довкола партії – за блок комуністів і безпартійних. Проголосував, а домовини заручників гойдаються над похоронною процесією, і лежать у них інженер Корнило Сербинський – батько мого шкільного товариша Юрка, славного баса в хорі учителя музики Рубінґера – від його голосу на «Буде ім’я Господнє» дзвеніла церковна баня; учитель історії Степан Маланюк, приятель мого батька, артист Коломийського театру Василь Ткачук, лікар Михайло Руденський, артист Богдан Вонсаль, учитель Іван Лобода… Живими залишилися професор Олексій Ковбуз, славний актор Василь Симчич, письменник Іван Білинкевич: за порадою Ковбуза, який ні в чому більшовикам не довіряв, вони виссали із тіла вакцину, яка була заражена здоровими тифозними мікробами.
А ще… Перед вікном моєї коломийської квартири стоїть спухлий від голоду молдаванин, він показує на миґах, що серце в нього вже майже не б’ється, що в голові йому крутиться від виснаження і він ось-ось упаде, – я повинен дати йому хліба. Я відрізую тоненьку скибку від бóханця, яким маю прожити цілий тиждень; молдаванин відходить, плачучи з утіхи, а на другий день о тій самій порі знову стоїть перед моїм вікном, виконуючи ту саму пантоміму. І так щодня!
Я вже не маю хліба, а молдаванин стовбеніє, бо іншого порятунку, аніж те вікно, біля якого сидить за книжками старанний учень, він не знає; він стоятиме тут доти, доки мій батько принесе мені нову хлібину на наступний тиждень, і я дам, дам… Приходить нарешті батько, він тужно дивиться на моє схудле обличчя й не знає, що я з’їдаю тільки дві третіх виділеної пайки; батько відходить, а молдаванин уже тут, він ледве тримається на ногах, я квапно відрізую скибку, даю йому й дивуюся, що він пожадливо не пхає її до рота; молдаванин виходить за хвіртку і падає у рів мертвий, міцно тримаючи скибку хліба в руці…
Що це за диявольщина приходила на нашу землю? З яких космічних світів заслано зграю бандитів, яка, набувши вигляду землян, винищила по всьому світу мільйони людей – і раптом зникла? Хто це був, що призвів народи до людоїдства, що витренував професійних убивць, які могли весь свій восьмигодинний робочий день стріляти людям в потилиці, які загнали за колючі дроти мільйони мирних громадян? Чи зможе відповісти коли-небудь на це наука?
А ще… Та ні, досить, бо ж була в мене й радість, яку ні з чим не зрівняєш, яка стоїть вище голоду й смерті, – це божественний чар поезії, задля якої, щоб тільки відчути її і збагнути, варто жити і ризикувати життям, бо нічого на світі кращого нема, як поетична музика:
А була ти як буря і грім,
А була ти як ніч на Купала!
Безгоміння і сон, безгоміння і сум,
Там десь зірка упала…
А за цією музикою – обличчя трацьких красунь, і кожну я опоетизую, кожній гімн складу – тим дівчатам, що співали в хорі мого батька на стрілецькій могилі 1941 року…
Якби їх побачити ще раз у тому розкішному гроні в підніжжі могили!
І я таки побачив – рівно через п’ятдесят літ, 1 листопада 1991 року: у Трачі висипали на місці колишньої, зруйнованої, нову могилу, і мої земляки запросили мене на її освячення, зробивши при цьому для мене милу несподіванку.
На стенді біля могили на побільшеній фотографії стоять мої дівчата, одна за іншу краща, а серед них мій батько-дириґент, такий вродливий, такий рідний, молодий! І я вгадую, ні, не вгадую – впізнаю і називаю по імені кожну красуню, врешті зупиняюся на найвродливішому обличчі й вигукую: «Анна Яремійчук, перша дівчина в селі! О, де моя молодість?»
Хтось м’яко взяв мене під руку, я озирнувся. На мене дивилася тиха, чистенька бабуся, і щось було в її обличчі зухвало дівоче, щось невловимо гарне, та сором’язливо ховалося воно у зморшках.
«То я, Анна Яремійчук, Романе…»
Не треба, не хочу про старість… Ми з тобою, Анно, ще молоді-молоді, поки не соромимося свого віку.
Там десь зірка упала, мов згадка,
Засміялося серце у тузі…
Знову плачуть сичі. Гей, світлій і ридай,
Осінь ходить по лузі…
Я закінчив середню школу зі срібною медаллю й залишив назавжди Коломию і Трач. Покинув без болю – стомився. Й пішов у світ райські сади садити…
Рвонули баскі коні, вітер студить на обличчі останню сльозу, і залишаються позаду мій рідний гай, в якому кожне дерево має людське обличчя, і Пиконів з бабою Лісною і з божевільною красунею Оксаною, і трясовина з підземним храмом… Прощайте, дитинство і моє наївне поганство! Все залишаю і йду здобувати великий світ і себе, великого, у тому світі.
Гей, та чи знав я тоді, яким малим вернуся колись у Трач до батькової могили?!
6
Згадав я ось перший рік свого навчання у Львівському університеті на україністиці 1948/49 року. На 1-му українському зібралися з усіх усюд найрозмаїтіші молоді люди: жовтороті випускники середніх шкіл і бувалі фронтовики, які після війни закінчували навчання у вечірніх школах, мешканці Галичини, Волині і східних областей України; затруєні комуністичною ідеологією діти партократів і ярі місцеві націоналісти; адепти чистої науки, кар’єристи і пристосуванці.
Університет, який за своїм покликанням мав би бути храмом науки, фортецею розуму, національною школою, нагадував у цей час швидше солдафонську казарму, в якій захопили владу єфрейтори, а генерали мовчки ждуть своєї відставки. Незважаючи на те, що працювали в університеті такі світлі уми як Михайло Возняк, Іларіон Свєнціцький, Михайло Рудницький, Іван Ковалик, Тарас Франко, Юрій Мушак, Євген Лазаренко та інша висока професура, до керма пхалися озброєні єдиновірним лєнінським вченням неуки і пройдисвіти типу погромника Череповського – секретаря комітету комсомолу, малограмотного Воробйова – тодішнього декана філфаку, Лізенбойма – декана геологічного факультету, якого пересмикувало на звук української мови, всіх, зрештою, не почислиш, а очолював цей сонм кар’єристів ректор Білякевич, який титулував себе професором, не маючи, здається, навіть звання кандидата наук. Ці горе-вчені методично розколювали університетські наукові сили на два ворожі табори, один з яких залишався у програші і, будучи, власне, мозком найвищого навчального закладу в Галичині, розсмоктувався, розбігався або ж, відмовляючись від своїх принципів, пристосовувався, а його місце займала дипломована чернь, яка послідовно перетворювала храм на стійло.
Метода витравлювання справжніх наукових сил у професорсько-викладацькому стані прямо накладалася на студентство: у групах брали гору вискочки і парвеню; вони, запевнивши собі офіційну підтримку комітету комсомолу, буквально зацьковували тих студентів, які прагнули знань і, уникаючи показушної громадської роботи, гибіли в бібліотеках. Їх звинувачували в безідейності, в індивідуалізмі, в провину ставили їм навіть їхні знання, які, мовляв, відірвані від соціалістичної дійсності, приносять народові тільки шкоду; юних подвижників науки ганьбили на комсомольських зборах і врешті-решт жорстоко з ними розправлялися. Після вбивства Ярослава Галана сотні студентів Львівського університету були виключені, заарештовані або ж духовно зламані привселюдним каяттям у гріхах неіснуючих.
Серед перших виключених з університету опинився і я, й завдячую тодішню свою трагедію, яка, зрештою, в силу сприятливих для мене обставин життєвою трагедією не стала, людині, котра свідомо зруйнувала у собі храм душі. Я довго вважав того підлого однокурсника найтяжчим своїм ворогом, проте нині, не прощаючи йому нічого ні на макове зерно, вбачаю в ньому жертву деморалізуючої більшовицької системи, яка засобами страху й обіцянок нищила в людині засади порядності, виховувала безжальність і кар’єризм, спотворювала сумління, висмоктувала до останньої краплини честь і випльовувала потім на смітник, ніби жуйку.
Моя університетська драма детально змальована, майже без вимислу, в автобіографічній повісті «Зупинись, подорожній!» («Спрага»), яку я написав 1965 року, а опублікував повністю аж 1991-го в книжці «Бо війна – війною». Мій ворог в ній має прізвище «Панчишин», і я так й надалі називатиму його – не з милосердя чи незручності: має ж він, напевне, дітей і внуків, котрі не винні в гріхах батька й діда.
Я взагалі волів би цю тему обминути, не буду її й заакцентовувати (про те все мій читач, якщо дуже захоче, дізнається з повісті), та зовсім змовчати не можу – то частина мого, та й не тільки мого, життя. Не накликаю на грішників помсти – кличу до спокути.
Кажуть, «Панчишин» давно уже спокутував свій гріх і нині робить корисну для України справу. Знаю про це. Я й не мстив йому ніколи: він спокійно друкував свої статті в журналі «Жовтень», і я ні разу на засіданнях редколегії не сказав проти нього й слова. Можливо, він і не знає, що його підручник з української літератури для восьмого класу «пробивав» у сімдесятих роках в Міністерстві освіти УРСР через мого односельця професора Миколу Черпінського не хто інший, а я, забувши на мить про заподіяні мені кривди. Жалкую, що не вдалося того зробити.
Та обходить мене одне: чому «Панчишин» не набереться цивільної відваги – не виступить у пресі, не скине із себе тягаря таємниці, яка вже давно таємницею не є, чому прикриває свої колишні гріхи нинішньою корисною діяльністю достоту так, як колись підлістю прикривав перед радянськими хлібодавцями свою участь в українському підпіллі? Чому не шукає Храму для покаяння?
…Я наближався до університету, мов до святині. Змучений жорстоким дитинством і юністю, я вірив, що в Храмі Науки, впевнено долаючи сходинку за сходинкою, досягну тієї вершини, яка відповідатиме моїм здібностям, повністю розкрию власні можливості і, ставши жерцем науки й поезії, віддам усі сили зґвалтованому народові.
З фасаду величної будівлі дивилися, вітаючи мене, знамениті скульптури Регеля і підбадьорливо посміхався мармуровий юнак з розгорнутою книгою в руці. Із затамованим подихом я відчинив важку університетську браму, піднявся у вестибюль і – раптом отетерів, і надії враз померкли: біля дверей аули, з обох боків, стояли два ідоли, іменами яких більшовицькі опричники проводили масові арешти, вивозили людей у Сибір, виморювали голодом селян; стояли вони у Храмі і нагадували «всяк сюди входящому» і мені, юному мрійникові, теж, що спасіння від них на цій землі нема ніде, що альма-матер, колись недоторканна, може бути споганена ними, як і вся Україна… Та був я – і таким залишився донині – телячим оптимістом, я відвернувся від ідолів, і заспокоїв мене скульптурний портрет Франка між колонами вестибюля – я подався широким коридором у бік кафедри української літератури, вглядаючись в обличчя зустрічних поважних мужів, і в кожному з них вбачав майбутнього вчителя, і для кожного мав напоготові свою незаплямовану душу.
Хтось швидко йшов позаду мене, і той «хтось» кликнув мене на ймення. Я оглянувся і невимовно зрадів, побачивши перед собою Дмитра Павличка, з яким ми після пожежі Коломийської ґімназії розійшлися на цілих чотири роки: я закінчував школу в Коломиї, він – у Яблунові.
Мені не вдалося закінчити університет разом з курсом, який я й донині називаю «перший український», і мені дуже жаль: у цій групі, за малими винятками, не було посередностей; я й нині віддаю належну оцінку навіть тим, які – збаламучені й залякані «Панчишиним» – виступили на ганебних зборах 13 грудня 1949 року проти мене, Сергія Пущика та Івана Денисюка, – всі були особистостями, і нині вони поважні вчені, професори, учителі. Хай їм Бог простить: одні, забамбулені більшовицькою демагогією, не знали, що роблять, і переконані були, що роблять чесно, інші боялися виключення з університету, і я теж їх розумію: виключених скоріше чи пізніше заарештовували, і мене не обминула б неволя, якби я вчасно не зголосився до служби в армії.
І невимовно тішуся, що Дмитро Павличко перейшов з нашої групи на відділ логіки і психології: я не знаю, як повівся б він на тому consilium abendi[1] з його принципом, яким він, далекоглядніший і раціональніший, ніж інші, керується й донині: «так треба». Так треба для вищої мети (Для вищої мети всі засоби виправдані – Макіавеллі? Ліс рубають – тріски летять – Сталін? А може, «через терни до зірок»?). Павличко багато чого доброго зробив, керуючись цим принципом, але й тяжко не раз із ним спіткнувся. Я такого принципу не визнаю, мабуть, через те й не став нині політиком, а Дмитро ним став – і слава Богу!
Досить того, що Павличко не голосував тоді проти мене, і не виріс тоді між нами бар’єр, який з’явився потім, але вже з інших причин: за час нашої розлуки, коли я служив у армії, ім’я поета Павличка спалахнуло було невиданим дотоді феєрверком, і я, звісно, залишаючись приятелем, довго стояв у його тіні; Павличко – я про це ще скажу – вирішив мою долю після повернення з армії, і я йому за це вельми вдячний, але клопіт у тому, що вдячність – теж певна залежність.
А тоді ми вчилися на першому курсі, всіх цих комплікацій ще не було, і я з пієтетом і розчуленням згадую той єдиний рік нашої найщирішої дружби, коли ніхто ні від кого не був залежний, ніхто ні від кого не був вищий – обидва вчились по-справжньому, до самозабуття, обидва співали в одному хорі, брали участь в одному драмгуртку (він грав Назара, а я Гната); я мешкав тоді на вигідній квартирі у професора Миколи Колесси, і до мене із своїх гуртожитків приходили на кулешу з бриндзою Дмитро і збідований волиняк-фронтовик Іван Денисюк – нині популярний професор Львівського університету; обидва ми ходили на забави і закохувалися щоразу в іншу дівчину; ми брали з собою на танці скромного, встидливого і гірше за нас одягнутого Івана Денисюка, де він – книжкова моль! – ховався за колонами у вестибюлі й крадькома підчитував Евріпіда з хрестоматії античної літератури: ми обидва з Дмитром потаємно один від одного писали вірші – він на гуцульські, а я на біблійні теми…
Не знаю, кому із кафедральних світил звірявся Павличко зі своїми поезіями, а я, нічтоже сумняшеся, вислав поштою свої вірші й листа самому академікові Возняку, які він з властивою йому педантичністю переписав і копії передав, на мій встид, скептикові професору Рудницькому, а ориґінал залишив у своєму архіві. Цей документ моєї юнацької наївності сплив нещодавно на світло денне – теж на мій сором – у дослідженні одного вознякознавця…
Минув перший рік нашого навчання в університеті – в бурхливих поривах, літературних дискусіях і шепотливих політичних розмовах, а мені ще додавалася завзята і безнадійна боротьба з кар’єристом «Панчишиним», котрий у своїй вірнопідданській пильності виявляв на зборах «контриків», які ходили у вишиваних сорочках, у дні релігійних свят приходили на лекції в кращій, ніж у будень, одежі, водили хороводи на гаївках біля церкви Юра, до сьомого поту витанцьовували на забавах у Першій школі, де грав джаз «Не журись» і збиралася лише місцева молодь; які вивчали самотужки англійську мову (для чого їм англійська мова, це не випадково!), які – а між ними першими були Сергій Пущик, Іван Денисюк і я – виходили за трибуну, викривали кар’єриста і привселюдно глузували з нього за його політичні бздури: «Панчишин» якось оголосив, що трамваї і міліцейські машини у Львові вифарбувані у націоналістичні кольори… І що гадаєте: не минуло багато часу – як спочатку трамваї, а потім міліцейські машини стали із синьо-жовтих однотонними.
Перед вакаціями ми з Дмитром домовилися: підемо на тиждень-два в гори, як ходили колись Вагилевич і Головацький. Я – збирати матеріали для курсової роботи на тему «Фольклорна основа “Тіней забутих предків”», Дмитро – набиратися вражень для поеми про Довбуша.
На Петра і Павла ми гостювали на празнику в Космачі у нашого приятеля Лук’яна Вардзарука, а на другий день із космацьких Завуял вирушили удвох з рюкзаками бездоріжжям прямо на двогорбу, немов верблюд, Білу Кобилу, за якою десь там розкинулось по безмежжі гірському безмежне село Жаб’є – заповідник гуцульського фольклору.
Тоді Жаб’є ще було Жаб’єм, а не Верховиною, Іспас ще не називався Долішнім, а Княждвір – Верхнім: більшовицький терор ще не встиг дістатися до найглибших пластів нашої історії – топоніміки, бо на їх сторожі стояли рештки УПА. По схронах ще переховувалися партизани: саме в цей час, прочісуючи ліси, винищувала їх «Червона рубаха» – каральні енкаведистські загони.
І як тільки нас батьки пустили в таку дорогу – останніх своїх синів?! Дмитрового старшого брата розстріляли німці як заручника на коломийському єврейському кладовищі, мого брата спіймали в лісі й засадили на п’ятнадцять літ каторги у Воркуту, а ми пішли стежками, де з-за кожного куща чекала на нас смерть – від більшовиків, а чи від своїх, – збирати фольклор! Наші батьки аж потім спам’яталися, коли ми щасливо повернулися, і негайно відправили нас до Львова.
На вершині Білої Кобили ми читали вперше один одному свої вірші. У Дмитровому уривку з поеми «Довбуш», незважаючи на збиту тему, я вловив свіжі інтонації, вправну ритміку і позаздрив – в мене виходило кострубатіше, хоч Дмитро похвалив мої вірші. Я сказав: «Ти будеш поетом, Дмитре, – і додав: – Я намагаюся писати прозу, але вона в мене надто черемшинівська». – «Пиши новели, Романе, – ніби зрадів Дмитро, що може сказати мені щире слово, – нема нічого кращого, як короткі психологічні новели». (Коли я повернувся з армії і прочитав йому свій «Бузьків вогонь», який потім приніс мені перший успіх, він вигукнув утішно: «А що я казав тобі ще на Білій Кобилі!»)
То було наше свято щирості й зізнання в найпотаємнішому. Ми вперше відчули себе творцями – не в рівень тодішнім ранґам, а набагато вищими – і, втішаючись виявленим у своїх душах здібностям, підкорювали собі тоді і шум потоків та ґаджуґ, і глибини диких ізворів, застиглу бурю гір, і жаб’євську улоговину, з якої починається найбільше в світі село, і хатки, що приліпилися до кичер, мов ластів’ячі гнізда. Все тоді було наше, і ми були всесильні, мов боги.
До центру Жаб’я, над Черемош, прибились аж на третій день. Ми мали у своїх кишенях по п’ятдесят карбованців, тих прастарих грошей із своїх стипендій, і завернули їх додому: з нас не брали гуцули плати ні за їжу, ні за ночівлю, от хіба що старий та немічний ґазда попросив дужих хлопців нарізати й наколоти дров. Нам співали пісні молодиці, діди розказували леґенди, ми все те записували і йшли нетрями далі, поки в самому Жаб’ї нас не затримали енкаведистські патрулі й замкнули на пів дня у підвалі сільради. Вони кудись там дзвонили, з’ясовували, хто ми, а потім наказали швидко «змотуватись» із прикордонної зони.
Саме сплавляли дараби Черемошем. Ми з Дмитром зайшли по пояс у воду, вчепились за останній пліт і так добрались до Криворівні, а звідти через Франкову гору подались у бік Брустор.
Тут на нас чекала смерть. Не встигли ми видряпатись на пологий хребет, як з маленької хмарки, що вмить набухла, як це часто буває в горах, впала злива, а потім вдарив град величиною у волоський горіх; полонина враз укрилася льодяною жорствою, ми йшли, застрягаючи у ній по кістки, промокли до нитки, а довкола – жодної хати! Йти ставало дедалі тяжче, ми вже падали з ніг, а град з дощем не вгавав, довкруж стало темно, ми вже йшли навмання і просто-таки наткнулися на пастушу колибу, замкнену на колодку, тільки дверці на стриху були відхилені. Я видряпався Дмитрові на плечі, щоб залізти наверх, а потім подати йому руку, і схопився рукою за щось холодне, залізне.
Був це автомат ППШ, затиснутий між чобітьми, я ще встиг побачити заросле чоловіче обличчя на сіні, чоловік мав заплющені очі, він міцно спав, – і я зрозумів: криївка!
Я знав, що за викриття криївки – смерть. Притьмом зіскочив униз, схопив Дмитра за руку, і ми помчались навмання, наслухаючи пострілів. Бігли, поки не звалились з утоми у якомусь яру.
Того ж літа приблизно в такій ситуації загинув наш однокласник з Космача Василь Середжук…
Так хотів Бог: ми мали жити. Може, тому сьогодні вельми тяжкою працею відплачуємося за життя.
А подорож у гори… Нас з Дмитром багато чого нині єднає, але та подорож, коли ми вирушали на пошуки Храму своїх душ, не мала ні крихти ґанджу, і залишилась вона в нас найкращою згадкою під час гутірок, чистим моментом побратимства, на сторожі якого стояли тоді поезія і смерть.
Тепер – про consilium abendi.
«Ми разом не будемо закінчувати університету», – сказав якось відверто-погрозливо «Панчишин».
Я відчував уже своє приречення: 24 жовтня 1949 року був убитий Ярослав Галан, почалися масові репресії студентів. Та відступати я вже не мав куди – хіба зламатись перед «Панчишиним».
Убивство Галана буквально всіх спаралізувало: хто, за що і з якою метою його вбив? Був комуністом – та чи ж він один? Можна було дивуватися, як здужав він залишитись вірним комуністичним ідеям після того, як його молоду дружину Анничку в 1937 році розстріляли в Києві більшовики, – але й за фанатизм ніхто нікого ще не карав смертю. Писав ганебні памфлети проти Папи Римського – ну й що: памфлети писали тоді всі, кому не ліньки, скільки більшовицьких памфлетистів довелося б знищити?
А що Галан був незалежний і не ходив на пальчиках перед комуністичними бонзами, що своєю участю в Нюрнберзькому процесі здобув певний авторитет хоча б у Львові, що воював з руйнівниками української культури і захищав не тільки газові ліхтарі, а й картини і книги, які тоді стосами спалювали на внутрішніх подвір’ях музеїв і бібліотек, що Галана не приймали в партію і майже не друкували його творів, а п’єс не ставили – про це знали всі.
Знали окремі люди, наближені до Галана, що напередодні вбивства йому наказали здати в НКВД револьвер і кудись поділася його улюблена вівчарка… А почерк, почерк убивства: чи не так само був убитий Троцький – сокирою по голові? А недавно в пресі з’явилося свідчення про те, що убивця Галана Стахур, коли його вели на страту, закричав: «Я не вбивав, не вбивав Галана!» А ще є версії, що Стахура зовсім і не розстрілювали…
Історія колись скаже своє слово, та я, залишаючи для себе право на помилку, переконаний, що вбивство Галана було продуманою акцією Сталіна – Берії, в результаті якої НКВД і партія, позбувшись невигідної для них політичної фігури, отримали можливість розпочати в Галичині нову хвилю репресій. Це був маленький «львівський рейхстаг». А пам’ятники Галанові поставили більшовики не за його літературні заслуги, ті пам’ятники – то знаки боротьби з українською національною ідеологією, і тому їх треба знімати. Я каюсь, що колись, пройнятий певною повагою до культурницької діяльності й освіченості Галана, взяв участь у його ґлорифікації, забувши на мить, що він став уособленням запеклої боротьби з українською незалежністю.
Після похорону Галана в університеті запало тривожне й гнітюче затишшя: голосні суперечки у нашій групі припинилися, зате студенти чітко розділилися на два табори, більший з яких помимо своєї волі очолив я за підтримки двох студентів-фронтовиків – Івана Денисюка та Сергія Пущика, а менший – «Панчишин» за підтримки Миколи Грицюти та Володимира Здоровеги.
Тоді-то я й почув ті погрозливі слова від «Панчишина».
Я чекав грому. Та не було поки що чутно навіть передгрозового рокоту, і я, як ніколи дотоді, гарячково працював у бібліотеках, намагаючись у такий спосіб втекти від дійсності.
Мені це не вдалося: 13 грудня 1949 року вдарив грім у саму мою маківку.
Тож треба: того ж дня на перерві знайшла мене лаборантка з іноземної кафедри й повідомила, що після третьої пари чекає на мене в такій-то аудиторії професор Михайло Рудницький.
Рудницький?! Сам Рудницький чекає на мене? Хто ж я такий, що на мене чекає сам професор Рудницький?
З останньої півпари я вийшов з аудиторії і побіг на четвертий поверх. Професор Рудницький тряс борідкою, придивляючись до мене то скептичним, то поважно-прискіпливим поглядом, попросив сісти і поклав переді мною стосик листків, на яких були списані чужою рукою мої поезії, які я вислав колись поштою академікові Возняку.
«Ви їх писали?» – спитав.
«Так», – відказав я, мов на допиті.
«І ви вважаєте, що це поезія?»
«Не знаю, але…»
«То я мушу вам сказати, що їх ніхто не надрукує. Чи, може, ви розраховували на інше? Ви читали Бодлера, Верлена або Валері? Не читали. А сонети Шекспіра? Та звідки, коли не знаєте англійської мови. Про переклади не згадуйте, Шекспіра ще ніхто добре не переклав».
Професор передихнув, я весь напружився, мов підсудний під час оголошення вироку, і мовчав.
«У ваших поезіях, – продовжував Рудницький, – багато почуття і деяка технічна вправність. А життя не знаєте. І тому вдаєтеся до міфології й містики».
«Але ж Леся Українка…»
«Ого, не зовсім скромна аналогія!.. А ви вважаєте, Лесю Українку всі розуміють? Ви перший не розумієте. Бо ж то треба знати те, що вона знала. Ви хоч трохи знайомі з мистецтвом? Не кажіть, бо – ні. Прийдіть колись оглянути мою колекцію, і я б’юся об заклад, що найцінніші картини ви оціните як найгірші. Ви зараз пошлетеся на Стефаника. А на Стефаникових творах більшість розуміється так, як ваша мама на шампанському… Але не занепадайте духом. Те саме, що зараз вам, я говорив не одному нині відомому поетові. Тепер вони гадають, що втерли мені носа, і до смерті самі собі не зізнаються, що на поезії розуміються приблизно так, як я на китайських стравах. Отже, кажу, що з вас може вийти поет. Вибирайте собі добрих учителів, багато читайте, а насамперед вивчайте мови. Ніхто нині не хоче вивчати мов! Колись один професор знав їх десять, а нині десять професорів – одну. Це ж національна трагедія… Ну, йдіть, можливо, з вас колись будуть люди».
(Через багато років після цієї розмови професор Рудницький аналізував – сам на сам зі мною – мою першу повість «На краю ночі». Він розбив її дощенту. Збентежений, я запитав, чи йому сподобалася бодай одна сторінка. «Мені сподобалися всі 256 сторінок, – відказав професор. – Бо якби ні, то я не прочитав би всієї книжки». Отакий був наш професор!)
А тоді я вибіг з аудиторії – п’яний. Зі мною розмовляв професор Рудницький, учений-поліглот Рудницький, і не розчавив, а підбадьорив!
З п’яної ейфорії вивів мене голос Денисюка – він шукав мене:
«Йди в залу Коперника… Там курсові збори, на тебе чекають».
Він був блідий мов крейда.
Весь у тривозі й поганих передчуттях я зайшов до зали Коперника: там сиділа вся кафедральна професура, весь комітет комсомолу і – наш курс. За кафедру вийшов «Панчишин» і без вступу посипав звинувачення на мою адресу.
Я не вірив своїм вухам… Іваничук «поширював релігійну пропаґанду», а на Великдень приходив на лекції у святковій одежі. Зривав політінформації. Аґітував проти вступу в комсомол. Індивідуаліст, позбавлений чуття колективізму – чи бачив хто, щоб він танцював з нашими дівчатами? (Я був тоді закоханий в Данусю Хому і танцював тільки з нею.) Потайки вивчає англійську мову – для чого? Розколов курс. І так далі…
Тупо дивився я в обличчя викладачів, сподіваючись побачити хоча б на одному тінь обурення, протесту, адже я був у них круглим відмінником. Нічого не побачив: обличчя були затягнуті масками страху, тільки академік Возняк, який мав тік, заперечливо похитував головою, і це мене трохи підбадьорювало.
«Панчишин» запропонував виключити мене з університету за антирадянську поведінку; мені тієї миті здалося, що я вже дуже старий і професор Рудницький розмовляв зі мною десятки років тому.
Я підвівся і все, в чому звинувачував мене «Панчишин», заперечив. Арґументи мої були до смішного ґрунтовні: я атеїст (мав, на жаль, тоді такі переконання) і маю тільки один костюм. Не пропустив жодної політінформації тільки тому, що цікавився політикою. Обіцяю танцювати з усіма дівчатами по черзі. Англійську мову вивчаю для того, щоб її знати. Курс розколов «Панчишин», який у кожному галичанинові вбачає ворога радянської влади…
Я побачив на обличчях присутніх глузливі посмішки, я вигравав бій, і якби під кінець свого виступу не кинув самим дияволом підказаної фрази: «Який гріх, який злочин ти покриваєш своєю мерзенною поведінкою, «Панчишин»?», може б, усе щасливо обійшлося, та після моєї репліки схопився з місця наш курсовий куратор викладач Федір Неборячок і, обізвавши мене скритим ворогом народу, поставив пропозицію «Панчишина» на голосування. Проте курс своєю більшістю проголосував проти мого виключення. Тоді Неборячок і «Панчишин» почали викликати на середину аудиторії кожного, хто голосував «проти», й запитували, чи хоче він учитися в університеті. Після такої обробки всі, крім трьох, проголосували «за». Залишилися зі мною Іван Денисюк, Сергій Пущик і Ганнуся Сива. Їх теж виключили. Тільки Івана Денисюка як інваліда війни потім поновили.
Всі розійшлися, а я сидів і не хотів нікуди йти: не мав бажання більше жити, всі мої мрії в один момент згасли. Не вийшов з аудиторії теж і академік Возняк. Він сидів за столом біля кафедри і далі заперечливо похитував головою, ніби осуджував ганебне судилище, якого ще не бачила досі альма-матер… Віднині вона бачитиме ще не таке: будуть тут виключати десятки студентів, будуть тут і арештовувати, буде тут потім каятися сам професор Рудницький, а доцент Василь Лесик, який напам’ять вивчив курс лекцій із «Вступу до літературознавства» і впродовж десятків років патетично виголошував їх, не міняючи й слова, скаже професорові крилату фразу, яку пам’ятають в університеті й донині: «Михайле Івановичу, якби в те, що ви написали, загорнути оселедця, то ним отруївся б навіть пес». Зазначмо, що Рудницький знав чотирнадцять мов і був найкращим знавцем західноєвропейської літератури…
Академік Возняк, перед тим як вийти з аудиторії, сказав мені: «Якщо ти любиш Україну, то все зроби для того, щоб залишитися в ній».
Я потім написав скаргу на несправедливе судилище першому секретареві комсомолу Михайлову. Була створена комісія, і мені дозволили відвідувати лекції. Та не надовго. «Панчишин» організував запит про мене в коломийське НКВД, звідки прийшло повідомлення, що мій брат репресований, в чому я в своїй біографії під час вступу до університету не зізнався.
Мене викликав до себе ректор Савін і наказав назавжди залишити стіни університету. На другий день я пішов у військкомат, розказав там усе по правді, і мене забрали в армію. Так я ще раз уникнув тюрми. За чотири роки, після смерті Сталіна, демобілізувався і був поновлений на другий курс.
А ще, коли я служив у армії, із листа моєї сестри Наталки дізнався, що виключили з університету і «Панчишина».
Було так. Великий погромник секретар комітету комсомолу Череповський майже щодня проводив збори студентів, що тривали до півночі, і щоразу когось виключали. А коли вже не стало жертв, він сказав: «Признавайтеся самі, хто має гріх перед радянською владою, ми все знаємо. Все знаємо! Зізнавайтеся, поки не пізно, і вам буде прощено».
