Вольтер
Кандід: Філософські повісті (збірник)
Перебування в Берліні відіграло в житті Вольтера велику роль. Насамперед він явив себе цілій Європі, розгорнув ідеї та почуття француза: виплекав у собі душу космополіта. Він зрозумів, що може зробити в релігії та філософи, взявши за приклад свого має статного покровителя. Він приймає рішення (можливо, не без погодження із Фрідріхом II) щодо суті своєї боротьби філософа і «війни проти негідниці».
Вольтер переживає найскладнішу кризу у своїй кар'єрі: Париж йому заборонений, повернення до Німеччини виглядає небезпечним. Імператорка Марія-Тереза, англійський король відмовляються од честі прийняти його у себе. Вичекавши цілий рік у Кольмарі, він нарешті відкриває для себе рятівний вихід: винаймає будинок у Лозанні, купує власність в околицях Женеви. І тут, на тих околицях, які видаються йому певнішими, він знову розпочинає свою філософську діяльність, стає справжнім громадянином світу. Тепер Вольтер співпрацює в Енциклопедії, успішно ангажує до цієї справи своїх друзів – ліберальних кальвіністів. Але знову ж так само, як і в Потсдамі, він мусить відступити. Консисторія забороняє ставити вдома театральні п'єси. Викликає обурення те, що він наважився у справі Сервета назвати душу Кальвіна «страхітливою». Справжню бурю викликає енциклопедична стаття «Женева», написана разом з д'Аламбером; Вольтер пересварюється зі своїми колегами. За той час доходить вістка з Парижа про заборону Енциклопедії; Руссо пориває свої стосунки з Дідро, виходить з редакторської та авторської групи д'Аламбер. Припиняє свою співпрацю в Енциклопедії і Вольтер і виїздить у грудні 1760 року в Ферней, у французький кантон Жекс.
Саме в той час, коли спалахнула Семилітня війна, Вольтер «обробляє свій сад»: він пише «Кандід, або Оптимізм», який виходить друком у січні 1759 року. І все ж таки Вольтер залишається Вольтером: встряває в політику, веде секретну дипломатію, потайки бере на себе функції посередника між Фрідріхом II, з яким поновив листування, і французьким міністром, вигадуючи хитрі інтриги. Він розважливо вважає, що інтереси Франції вимагають швидкого поновлення миру Відтепер його життя набуває чіткого спрямування. Як сільський поміщик, він будує, обробляє землю, садить дерева, сприяє нововведенням у місцеву промисловість, розмішує емігрантів-годинникарів із Женеви. У своєму замку він веде активне життя: з усіх сторін Європи до нього прибувають відвідувачі. Він постійно у суперечках зі своїми священиками, своїм єпископом, пасторами Женеви, з Руссо та іншими. Про одну таку суперечку згадав Іван Франко у своїй статті «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881): «ще в половині минулого віку насмішник Вольтер, читаючи "Conrat social" Жана. Жака Руссо, говорив, що, читаючи ті предковічні ідилії, йому й самому забагається скинути з себе одежу і лазити рачки».[12] Він очолює філософську кампанію за реформу правосуддя і держави, за свободу, а особливо за толерантність; пропонує звести християнську релігію до деїзму, чітко підпорядкованого політичній владі. У своєму змаганні із кліром. Вольтер шукає спілки з королями та правителями, магістрами, встряває у всі справи, які намагається використати у своїй боротьбі проти релігії. Цей його наступ стає сильнішим починаючи з 1762 року у той час як парламенти розпочинають процес проти єзуїтів, Вольтер береться за реабілітацію Каласа, тулузького протестанта, якого безпідставно звинуватили у вбивстві сина з релігійних мотивів і присудили до страти через колесування. Справа Каласа, за якою настала досить подібна справа протестанта Сірвена, остаточно привернула увагу громадськості до принципу релігійної толерантності. Вольтер, цей «Дон Кіхот нещасних», користується величезною популярністю. Він має численних кореспондентів, прихильників в усіх середовищах і в усіх країнах. Він хоче врешті використати свій успіх, щоб довести до кінця свій найбільший задум – «розчавити негідницю». Між 1764–1770 роками португальські та польські події, конфлікти Бурбонів і віденського двору з папством вселяють йому надію на неминучий розкол католицької церкви. Намагаючись пришвидшити події, Вольтер інтенсивніше займається виданням своїх літературних творів. Не покидає театру, який залишається для нього великою пристрастю. Захопившись філософською боротьбою, Вольтер перетворює театр на трибуну він говорить про толерантність у «Гебри, або Терпимість» (1769), про королівство у «Законах Міноса» (1772), про парламенту «Дон Педро» (1774). Остання з його трагедій – «Ірена» (1778) – буде повторенням його перших спроб і його «Едіпа». Він продовжує писати історичні праці, романи, листується з усією Європою. Із Фернея прямує справжній невпинний потік літературних і наукових творів: фацетії, повісті, трагедії, історичні праці, словники. Він публікує «Філософський словник», невеликі анонімні памфлети, вміло організувавши їх збут по всій Європі. Однак, незважаючи на такі шалені удари, «негідниця» лишень слабо заторкнена. Сили втратив Вольтер. Починаючи з 1770 року, постарілий, засмучений славою Руссо та Шекспіра, стривожений атеїстичною пропагандою барона Гольбаха, Вольтер пише усе менше і менше. Тепер він зосереджується на місцевій політиці, досягає ліквідації митного кордону, який відділяв край Жекс од Женеви, його природного джерела. Марно намагається добитися звільнення кріпаків Юра. Здавалося, що при такій активності у своєму гірському кантоні Вольтер поволі згасатиме. Однак треба було, щоб він закінчив так, як прожив. На початку 1778 року його охоплює бажання знову побачити Париж, який він покинув трохи більше як чверть століття тому. Вольтер переживає справжній апофеоз, пов'язаний з виставою «Ірени». На сцені помістили його увінчаний бюст, а сам Вольтер поважно благословив онука Франкліна, який став перед ним навколішки. Цей жест означав завершення Вольтерових діянь – Вольтер помирає знеможений тріумфом. 30 травня 1778 року останньою його пригодою була справа з його похованням. Небіж Вольтера, абат Міньо, обдуривши кюре церкви Сен-Сюльпіс, паризького архієпископа, поліційного урядника та королівського міністра-розпорядника, дивним чином забезпечив йому християнське поховання в каплиці Сельєр. Але Вольтер, який любив у житті суперечливості, вдруге був похований в Пантеоні 11 липня 1791 року за декретом революційного уряду.
Як своїм мистецтвом, так і своєю думкою Вольтер пов'язаний з минулим і водночас провіщає майбутнє. Людина, істота водночас нікчемна і шляхетна, ладна здійснювати і найгірші і найкращі вчинки, він був і одним і другим упродовж свого надзвичайно повного життя. Величезна спадщина, яку він залишив, поволі втратила свою актуальність упродовж XIX століття. Незважаючи на свою нерівність, вона залишається, тим не менше, свідченням невтомно працюючого розуму. В його стилі, сповненому життєдайності, постійно відкриваєш для себе присутність світлого й ерудованого розуму. Людству, яке абсолютно відрізняється од того людства, для якого він писав, Вольтер безперестанно продовжує нагадувати, що не треба помилятися, не слід брати за беззаперечні істини те, що є обманом, нав'язаною думкою, ілюзією почуттів або рутиною думки.
Найзнаменнішим явищем в останнє тридцятиліття творчості Вольтера були його повісті, оповідання, казки-притчі. «Художня проза Вольтера з'являється немовби на полях його важливих в ідейному розумінні і найгостріших праць, таких як "Досвід про звичаї", "Філософський словник", політичні памфлети. <…> У повістях і оповіданнях Вольтера ми знаходимо не лише безпосередній перегук з іншими його книгами тих літ, але й розвиток та поглиблення поставлених у них кардинальних філософських і політичних питань».[13]
У центрі розповіді прози Вольтера маємо типовий для класицизму образ інтелектуального, мислячого героя, який намагається зрозуміти навколишню дійсність і вплинути на неї. Однак подвійна сторона повістей займає в розповіді підпорядковане становище стосовно сторони ідеологічної. У центрі розповіді і великих творів, і прозових мініатюр знаходиться та чи інша філософська теза, яка ілюструється сюжетом. Отже, «героями новел і повістей Вольтера стають не персонажі зі своїми індивідуальними характерами, а та чи інша політична система, філософська доктрина». Однією з характерних рис філософських повістей письменника (сам Вольтер такого визначення своїм повістям не давав) був постійний перегук із подіями сучасності, навіть якщо події тієї чи іншої повісті стосуються часів легендарної старовини, а звідси своєрідний «східний маскарад», надання окремим творам «східного колориту». Східний колорит дуже добре відповідав зацікавленню сучасників Вольтера усім незнаним, загадковим, небезпечним і водночас таємничим. Звернення до східного матеріалу «дозволяло письменникові відображати нові порядки, нові звичаї, інші етичні норми, а отже, ще раз показати, що світ європейця XVIII ст. виявляється далеко не кращим із усіх можливих світів».
Першу групу філософських повістей («Задіґ, або Талан», «Мікромегас», «Кандід, або Оптимізм») Вольтер створив на зламі 40 – 50-х років, уклавши в них ті основні проблеми, які особливо цікавили його саме у той час, – співвідношення добра і зла у світі, їх вплив на людську долю та непередбачуваність самої людської долі. Вольтер закликає бачити світ таким, яким він є, без заспокійливого прикриття, але і без апокаліптичного пророцтва; про людське буття він судить з точки зору розуму і здорового глузду, нічого не приймаючи на віру і піддаючи усе критичному аналізові. Ученню філософів, які ніяк не годні були позбутися середньовічної схоластики, Вольтер протиставляв теорію пізнання, побудованого на досвіді, вимагав від філософів наукового розуміння навколишнього світу та його законів.
Філософські повісті Вольтера
Коли Вольтер написав «Задіґ, або Талан», цей малий роман, він перебував у Сіреї, в пані дю Шатле. Це не заважало йому часто їздити до Парижа і брати участь у славних «білих ночах Печаток», святах, які організовували для герцогині дю Мен усі ті, хто належав до її двору. Під час тих свят влаштовували лотерею літер алфавіту: той, хто витягнув літеру «К», творив комедію; той, хто витягнув літеру «О», компонував оперу. Саме так, виконуючи одне із світських зобов'язань, Вольтер почав писати повісті. Після декількох більш-менш вдалих спроб 1747 року в Лондоні він друкує «Мемнон. Східна історія». Наступного року ця найзначніша філософська повість Вольтера з'являється під назвою «Задіґ, або Талан. Східна історія»; відомі два видання цієї історії без зазначення імені автора та міста, в якому вона з'явилася. Вольтер гаряче заперечував своє авторство. У листі до д'Аржанталя він заявляв: «Мене дуже образила б думка про те, що я автор "Задіґа", яку намагаються проголошувати різноманітними способами, звинувачуючи мене в тому, що вона містить зухвалі догми проти нашої святої релігії. Що за вигадка!» Річ у тім, що Вольтера щойно прийняли до Французької академії, після довготривалого вигнання він вважав, що знову потрапив у ласку, і ніяк не хотів себе компрометувати. А далі автор цього твору, який мав великий успіх, декілька разів його переробляв; уже видання 1748 року містило декілька додаткових розділів порівняно з виданням 1747-го – «Вечеря», «Побачення», «Рибалка». Видання 1756 року, яке з'явилося у «Повній бібліотеці творів пана де Вольтера», збагатилося новим розділом «Суперечки й аудієнції». І нарешті, два розділи – «Танок» і «Блакитні очі» – побачили світ лише у посмертних виданнях «Задіґа». Твір супроводжувався «Ухвалою», що є найбільшою містифікацією: «Я, нижчепідписаний, досягши того, що вславився за людину вчену й навіть розумну, прочитав цей манускрипт і визнав проти своєї волі, що він цікавий, веселий, моральний, філософічний, може сподобатися навіть тим, хто ненавидить романи. Отже я наклав на нього заборону і запевнив пана каді-лешкер, що це мерзенний твір». Така ж іронія звучить і в «Листі-присвяті» «Задіґа».
Задіґ – молодий вродливий юнак, який, незважаючи на свій юний вік, сповнений якнайкращих прагнень. Він формується від пригоди до пригоди, стає справжнім мудрецем; лише тоді пізнає справжнє щастя. Перед читачем проходить найзначніша частина його життя. Ось спочатку він готовий вже пошлюбити вродливу Семиру, найкращу дівчину Вави-лона, та один заздрісник намагається викрасти молоду жінку. Задіґ кидається їй на допомогу, однак той чинить опір і б'є Задіґа в око, через що той сліпне на одне око. Семира не може змиритися з тим, що матиме одноокого чоловіка, покидає його і йде за своїм викрадачем («Одноокий»). Тоді Задіґ вирішує одружитися зі звичайною дівчиною Азорою. Намагаючись переконатися у стійкості її почуттів, він симулює смерть; його поховали. Приятелеві Задіґа Кадору вдається заспокоїти молоду жінку, і, домовившись зі своїм другом, він вдає, ніби дуже страждає від болю в селезінці. Єдиними ліками, які можуть усунути цей біль, є ніс щойно померлої людини, який слід покласти на хворе місце. І ось вдова, взявши в руки бритву, прямує до могили свого чоловіка («Ніс»). Розчарувавшись у жінках, Задіґ подається на село. Прогулюючись полем, він надибує стривожених куртизанів, які пустилися в пошуках зниклого собаки королеви і королівського коня. Задіґ, який взагалі не зустрічав тих тварин, своїми науковими судженнями, побудованими на найдрібніших прикметах, відправляє шукачів по їхніх слідах. Це накликає на нього лише непорозуміння з правосуддям («Собака й Кінь»). Після декількох пригод Задіґ завдяки своєму розумові та щедрості стає повірником короля і його першим міністром. На певний час він заснував у Вавилоні справедливість, яка ґрунтувалася на поблажливості й розсудливості («Міністр»). На лихо, королева Астарта виявляє до нього надмірне зацікавлення і таким чином викликає ревнощі короля; Задіґ мусить якнайшвидше втікати з королівського двору («Ревнощі»). Наближаючись до Єгипту, молодий чоловік зустрічає заплакану жінку, яку переслідує розгніваний чоловік, обсипаючи її прокльонами й ударами. Схвильований Задіґ встряє в цю історію, і чоловік став йому наносити удари. У відчаї Задіґ кидає його на землю, а оскільки той, користуючись його довірливістю, намагається зробити із Задіґа коханця своєї дружини, той його вбиває («Побита жінка»). Ледве уникнувши в'язниці, але опинившись у рабстві, Задіґ потрапляє разом зі своїм паном до Аравії; там йому вдається скасувати звичай, який вимагає, щоб вдови закінчували своє життя на вогнищі. Він присутній на вечері з єгиптянином, індусом, мешканцем Катаю, греком та кельтом. Кожен з них намагається довести, що його релігія є найкращою. Ще трохи – і могло б дійти до бійки між ними, якби Задіґові не вдалося переконати їх у тому, що вони шанують того самого Бога. Але арабські жерці, яким вдови перед добровільною смертю залишали свої статки, хотіли позбутися його. Задіґ залишився живий лише завдяки хитрощам тієї, яка врятувала його від страти. Бажаючи віддячитися своєму панові, Задіґ відправляється на острів Серендіб; уже невдовзі його починають приймати за незвичайну людину. Його хоче бачити король, хоче його послухати. Саме йому Задіґ розповідає про засіб, завдяки якому можна впізнати чесного міністра. Сповнений добрих діянь, Задіґ покидає острів. Переходячи кордон, який відділяє Аравію від Сирії, він потрапляє в руки ватажка розбійників Арбогада. Тут Задіґа також вшановують з великими почестями через ту мужність, яку він виявив, захищаючись від розбійників. Під час однієї з розмов з їхнім ватажком Задіґ дізнається, що вавилонський цар збожеволів, що його вбили, у місті панує анархія; що ж до красуні Астарти, то ніхто не знає, здобиччю якого пройдисвіта вона стала. Задіґ одразу ж відправляється на її пошуки. Врешті-решт після багатьох пригод йому вдається її розшукати – вона полонянка гірканського сеньйора на ймення Огуль. Той вельможа хворий на якусь вигадану хворобу. Йому порадили з'їсти василіска, звареного в трояндовій воді. На щастя, з'являється Задіґ, який повідомляє цареві, що він має ліки, сильніші від усіх існуючих на землі василісків. І ось Огуль з Задіґом грається м'ячем. Завдяки цьому маленькому урокові фізкультури Задіґ одержує свободу Астарті, яку він повертає до Вавилона. Її приймають там з «тим захватом, який завжди викликає прекрасна царівна в нещасті». У край знову повернувся спокій, і вавилоняни заявляють, що Астарта одружиться з тим, кого виберуть правителем. Задіґ перевершує усіх супротивників своєю кмітливістю і відвагою; він сам вирішує усі загадки, які йому пропонують; отож «його однодушно визнали царем і передовсім за згодою Астарти, яка по стількох перешкодах смакувала радість бачити, що її коханець, на думку всіх, гідний бути її чоловіком».
«Задіґ – герой, який споглядає і роздумує. Він багато що відкриває у світі <…>. Своє розуміння недосконалості світу він намагається втілити у свідомість оточуючих, навіть просвітити їх. І якщо навіть це вдається йому лише частково, герой не втрачає оптимізму взагалі, бо для нього найголовніше не стільки викорінити зло, як визначити його причини».[14]
Вороги Вольтера, а особливо Фрерон, постійно закидали письменникові, що «Задіґ» був створений із частин та уривків, об'єднаних разом і запозичених із східних казок та подорожніх розповідей. Так і є насправді; але що тут належить Вольтерові – це насамперед впровадження цих оповідань та пригод в безперервну історію формування розумної людини – одні нею захоплювалися, інші її ненавиділи, вона зазнала усіх ударів долі, але вміла завжди з них елегантно виходити, користуючись своєю мудрістю та чесністю; а крім того, він наситив свою розповідь натяками на події та персонажів свого часу. «Задіґ» – це книжка, яку треба для себе відкривати, і якщо тепер читацький світ не дуже чутливий до усіх тих пригод, нас не може не привабити гострота і жвавість нападок письменника на неминучі похибки правителів, на ницість і нечесність їхнього оточення; на зловживання усіх тих, хто, користуючись довір'ям народу-трудівника, стає надійним захисником несправедливості й тиранії.
Філософську повість «Мікромегас» Вольтер надрукував 1752 року. Автор уявляє собі, що Мікромегас, житель планети Сіріус, за своїми розмірами велетень, дістав присуд про те, що йому упродовж численних років заборонено з'являтися при дворі, оскільки він надрукував одну зі своїх книжок, в якій нібито були єретичні думки. Він здійснює мандрівку на планету Сатурн і знайомиться там з одним із її мешканців, який у порівнянні з мешканцями Сіріуса виглядає карликом. Уже з самого початку повісті маємо натяки на різноманітні епізоди з життя Вольтера: натяки на Буайє, який виступив з гострою критикою Вольтера після появи «Філософських листів», або карикатурне зображення Фонтенелла, автора відомих «Бесід про множинність світів», який приєднався до супротивників Вольтера.
Розмовляючи на різноманітні теми, два мандрівники прибувають на нашу планету – вони мають можливість познайомитися з європейськими звичаями та порядками. Мешканці Сатурна і Сіріуса навіть не зауважують присутності на землі її мешканців – ті мешканці таких малих розмірів, що не вміщаються у їхнє сприйняття. Зробивши із діаманта своєрідний мікроскоп, Мікромегас спочатку виявляє кита, якого він розглядає, тримаючи на нігті пальця, потім бачить корабель з людьми, яких ті мандрівники сприймають спочатку як звичайних комах, та згодом упізнають у них істот, наділених душею, – вони врешті-решт зуміли зав'язати із ними спільну мову і почали розуміти, що ті говорять. Далі стаємо свідками розмови з філософами, які належать до різних шкіл і які почергово викладають свої теорії про природу душі і творення ідей. Використовуючи такі художні методи, Вольтер вдається до сатиричної критики арістотелізму, а також систем Декарта, Мальбранша та Лейбніца. Лише один із присутніх філософів, учень Локка, ідеї якого привабили колись Вольтера, знаходить позитивну оцінку чужоземців. Та коли після нього зверхньо висловив свою думку пихатий філософ, мандрівники невтримно розсміялися, і корабель не втримався на нігті. Наукова розмова перервалася після довгих пошуків – Мікромегас знаходить у кишені своїх штанів корабель з екіпажем, до якого він звертається зі словами, сповненими доброти, скрушно нарікаючи, проте, на пихатість і мізерну гордість тих маленьких істот.
У цій повісті ми не бачимо привабливості «Задіґа» чи «Кандіда», бо в «Мікромегасі» більше, аніж у двох інших творах, постає трохи абстрактний характер оповіді, в якій письменник намагається поставити і розгорнути ідеї, а не вивести перед читачем низку своїх персонажів; крім того, «Мікромегас» є очевидним наслідуванням «Мандрів Гуллівера» Дж. Свіфта. Маємо тут їдкий розум Вольтера, надзвичайно вправний у мистецтві ламання цілої системи за посередництвом звичайної розважальної історії, розум дотепний, гострий і хитруватий, який умів ховатися під маскою наївності та невігластва, який завжди втілювався у стилі надзвичайної чистоти. Тут, у цьому невеликому творі, в якому скептицизм Вольтера набуває універсального характеру, бачимо, як письменник, прихильник просвітництва і прогресу, зумів переконливо показати скрушну картину неосвіченого і дурненького людства, неймовірно малого і надзвичайно гордовитого.
«Кандід, або Оптимізм», філософська повість з використанням структурних засобів шахрайського роману, була надрукована 1759 року; твір з добре знаним сюжетом. Діставши виховання в замку барона, молодий чоловік на ймення Кандід живе спокійним життям у товаристві свого вихователя доктора Панглоса. Від свого вихователя він дізнається, що світ абсолютно добрий, що кожна звичайна річ неодмінно приходить до щасливого кінця. Так тривало до того дня, поки власник замку не порушив спокою: якось він застав милого йому Кандіда дуже близько біля своєї доньки Кунігунди і відразу ж відправив його із замку, давши йому доброго стусана під зад. Змушений пуститися в мандри, молодий чоловік перетинає різноманітні країни, які покажуть йому, що світ дуже мало відповідає оптимістичному вихованню добродія Панглоса. Чи то в Англії, чи у Франції, чи навіть в Італії він змушений констатувати, що зло перемагає добро найгіркішим способом. Кандід простакуватий, він довго вірить Панглосові. Та що далі він мандрує, то щоразу більше розчаровується у словах філософа. Ставши ніби забавкою в руках фатальності, він випробовує на собі усі можливі образи, включаючи невеселе спілкування з піратами. Постійно перебуваючи у товаристві Панглоса, який глухий до усіх явних фактів, Кандід знайшов собі інших попутників: Мартена, антипода Панглоса, і вірного Какамбо. Усі четверо врешті-решт прибувають до Константинополя. Посеред стількох переживань Кандід не знаходить ані найменшої розради в коханні. Побачивши прекрасну Кунігунду споганілою, він уже не мав ніякого бажання одружуватися з нею, але не зміг відмовити на її щире прохання. Кандід перебуває в такому стані, що вже недалекий до розчарування. Мета пошуків Кандіда – визначити своє місце в житті. Але як? Та ось знаходиться сповнений мудрості турок, який врешті-решт повчає його, яким то чином можна зробити привабливим життя: якнайбільше забути про існування світу, а обробляти свій сад.
Ця повість має характерну особливість, яка полягає в постійній присутності в ній автора. Вольтер дивиться на світ очима своїх героїв, дає оцінку подіям, виходячи з комплексу їхніх поглядів, пристрастей та світогляду. Своєю повістю Вольтер насамперед демонструє велику наявність у світі зла. Жорстокі і закони природи, і людські закони. «"Кандід" – книга дуже особистісна, як і більшість інших творів Вольтера: у ній письменник розправляється зі своїми давніми ворогами – носіями гордовитої станової моралі, прихильниками релігійного фанатизму і деспотизму. <…> Однак погляд Вольтера не такий уже й песимістичний. Письменник вважає, що справедливе суспільство можна побудувати, подолавши фанатизм та деспотію».[15]
Повість «Кандід» виявила найрізноманітніші сторони письменницького стилю Вольтера: тут і ціла низка гротескових образів та ситуацій, іронічний тон розповіді, навмисно прискорений ритм розповіді, сатиричне перебільшення, а разом з тим і точні побутові деталі.
Цікаво про цей твір Вольтера писав 1906 року І. Франко у праці «Пісня про правду і неправду»: «Ідея шукати правди і справедливого соціального та політичного ладу в чужих, далеких краях належить до найпопулярніших і найбільш улюблених літературних тем XVII та XVIII вв. Одні оброблювали її серйозно, веліли своїм героям знаходити краї з ідеальним устроєм десь далеко за морями – сюди належить Морова "Утопія", Кабетова «Атлантида», ідеальна держава Мореллі та ін. Інші з далеко більшим успіхом оброблювали цю тему гумористично та сатирично, – досить тут буде згадати Вольтерового "Кандіда" та Свіфтового "Гуллівера"».[16]
«Простак» – сатирична повість Вольтера, що була надрукована в Женеві, однак місцем публікації був зазначений Утрехт; перші примірники дійшли до Парижа в серпні 1767 року. Це єдина вольтерівська повість, в якій маємо чітко визначену любовну інтригу, твір з новими героями; це не герої-маски, а персонажі з цілісними людськими характерами. Вольтер не хотів визнати, що є його автором, і коли дозволив паризькому видавництву надрукувати цю повість, твір був поданий як праця пана Дюлорана, відомого антиклерикального сатирика, який видав 1764 року «Євангеліє розуму» і готувався опублікувати «Кумусь Матьє». До того ж Дюлоран нічим не ризикував: те, що він писав, було ще гостріше, а крім того, він давно вже покинув Францію, поселившись у Голландії. Паризький видавець Лякомб дав творові назву «Гурон, або Простак», під якою цей твір і зазнав слави. Історія гурона, людини, яка пізнає, спостерігає і роздумує, історія, яка відбувається за царювання Людовіка XIV, подається читачеві як «правдива історія, добута з манускрипту панотця Кеснеля» (відомого теолога, який помер на початку століття). Молодик, який увесь час жив серед гуронів в Америці, сходить на берег у Нижній Бретані, де один священик та його сестра признають у ньому свого племінника. Оскільки він завжди наївно говорить те, що думає, і робить те, що бажає, як «справжній дикун», його називають Простак. Довіряючи своїй природній мудрості, не зіпсутій існуючими передсудами, він зазнає багато прикрих пригод, під час яких у своїх наївних здивуваннях висловлюватиме цілу низку суджень, сповнених великої розсудливості. Образ центрального персонажа повісті – це своєрідна вольтерівська відповідь Руссо, його теоріям «природної людини» і його трактуванню ролі цивілізації. Нова сім'я навертає його у християнство, охрещує його; він закохується у свою хрещену маму, мадемуазель де Сент-Ів, з якою він не може одружитися, оскільки між ними існує духовний родинний зв'язок, що за церковними законами є для цього перешкодою. Мужньо відбивши наступ англійців у Нижній Бретані, він подається до Версаля, щоб одержати там плату за свої послуги і, можливо, добитися дозволу на шлюб зі своєю нареченою. По дорозі він вечеряє з гугенотами, а далі дістається до королівського двору; нічого не досягнувши з того, що бажав, гурон потрапляє до Бастилії. Товаришем по ув'язненню в нього є янсеніст, який повчає його, захоплюючись його проникливістю і справедливістю його суджень. Завдяки своєму здоровому глуздові Простак зумів змінити деякі погляди янсеніста. А за той час священик із сестрою марно намагаються розшукати його. Мадемуазель де Сент-Ів, якій вдається утекти з монастиря, відправляється до Версаля. Вона змогла дістати аудієнцію у помічника міністра Сен-Пуанжа, під час якої просить звільнити з тюрми свого коханого. Спочатку відкидаючи усі нескромні пропозиції, які їй роблять, вона врешті-решт все-таки поступається. У той час як святкують звільнення гурона, мадемуазель де Сент-Ів занедужує від страждання і ганьби; лікарі (іронічно змальовані автором) клопочуться біля хворої, але вона помирає. Пан де Сен-Пуанж (взагалі-то непогана людина) мучиться докорами сумління і добивається для Геркулеса де Керкабона, збагаченого досвідом справжнього філософа, посади чиновника: «Час зм'якшує все».
Ця філософська повість написана з великим дотепом. Рушійною силою активності змальовуваних подій є кохання; а самі ті події спонукають до роздумів. Ця фантазія, яку Вольтер подає у формі короткого роману, дозволяє письменникові поширити деякі зі своїх філософських ідей. «У "Простакові" постає проблема першопричини зла. Але тепер письменник дав цій проблемі нове трактування, відмінне від загальнофілософської постановки питання у більш ранніх його повістях. Зло перестає бути чимось позачасовим і абстрактним. Воно наповнюється конкретним соціальним змістом».[17] Письменник критикує зловживання у суспільстві, почергово спрямовуючи свою критику на єзуїтів, янсеністів, високопоставлених чиновників та лікарів. Він захищає «просту природу», «доброго дикуна» від звичаїв, нав'язаних цивілізацією, які важко сприйняти розумом. Правда, яку бачимо у цих легких рядках, постійно виступає у карикатурному вигляді. Тон розповіді веселий, жвавий, саркастичний. Філософська повість «Простак» носить у собі всі ті найкращі й найяскравіші властивості, які спричинили Вольтерові успіх у літературі XVIII століття.
З-поміж усіх запропонованих в українському виданні повістей особливо вирізняється своєю наївною простотою «Вавилонська царівна» (1768), в якій наявні атрибути східної казки. Це повість про світле і сильне почуття, про вірність та щирість, пошук закоханими одне одного, яка «дає Вольтерові змогу до своєрідного огляду політичного життя континенту, побаченого знову-таки очима простакуватого азіата, який зауважує там смішні нісенітниці та забавні дивакуватості».[18]
Оглядаючи окремі прозові твори Вольтера, згаданий вже нами Микола Стороженко зазначав: «До романів і оповідань Вольтера не можна прикладати тих вимог, які ставляться до сучасних романів, у них годі шукати картин суспільного життя, ані психологічної правди. Та проте, при браку артистичности оповідання Вольтера досі читаються з приємністю, дякуючи надзвичайному їх дотепові і умілости автора оповідати».[19]
Вольтер в українському літературознавстві. В українське літературознавство Вольтер прийшов ще в 40-х роках XIX століття. Із творчістю видатного французького просвітника був обізнаний Тарас Шевченко. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Кобзар іронічно згадував двотомне видання «Переписка Екатерины Великой с господином Вольтером» (М, 1803), яке нерозважно придбав його слуга. Трохим, поласившись на привабливу поліграфію Т. Шевченко називав Вольтера «фернейським мудрецем»[20]
