Аліна Поліщук Alianna Poli
Я – ПРОТИРІЧЧЯ
Моя незалежна.
Залишайся з своїм добрим серцем і навчись його захищати, в нього не раз летітимуть кулі,як на війні болючі та гострі.
Вірна, ніколи не зраджуй собі та іншим, навчись довіряти.
Буть легка як повітря незряча до підступних пасток і вільна.
Дихай на повні груди, наповнюй себе з середини.
І ніколи не виживай а живи, вибираючи правильні істини, цілі, їжу, людей, звички.
Будь стійкою в своїх словах,
Поважай себе та близьких.
Люби… просто люби !
Та головне не забувай вірити в дива. Вони справді існують, повсюди – у тебе в шухляді, витікають з підкрану, ти завжди носиш їх у кишенях і вони постійно тобі трапляються у перехожих людях.
• Вплітаючи в себе спокій,
Розливаючи навколо себе радість,
Вона стає невагомою, ніби повітря.
Такою ж легкою на смак ейфоричною.
Створюючи нову історію, нове життя, переплітаючи всі ланцюги свободи і мистецтва в єдине неповторне.
Тоді її свобода належить йому.
І вона втілює в ньому своє божевілля, свій хаос.
Довіряючи свою душу, відсилає листи поштовими голубами.
Здійснює казку, як в дитячих мріях, заховану в далеку шухляду.
І на горищі сплять її привиди.
Та кожної ночі до неї приходять примари-вічності, вона годує їх своїми віршами і вони засинають в її ногах.
Кожна історія ніби сновида, яка потребує сну.
Така ж недосконало абстрактна думка свободи, що ходить босими ногами по тернах, п'є молоко та грається маріонетками.
• І в кожному слові, стільки сили рішучості і дій.
І кожен її крок стає невагомим, вона піднімається у просторі так, ніби кінчиками пальців торкається ніжность а не холодного асфальту доріг.
Серце її гордість запечатана любов'ю. А душа вітер, теплий та аристократичний.
Вона одягає сукні, не любить читати книги і читає, її вміння вдосконалення стає все ретельнішим, стерильним.
Вона знає ціну шаленству, здоровому глузду, хтивості, ніжності і незнає.
Вона. Та хто іде і повертається.
Та яка любить і від любові ховається.
Та якій не потрібно багато і прагне вершини.
Вона, це та маленька дівчинка, що живе в мені.
І в кожного з нас є інші Я,
приховані від інших за товстими
дверима та грубими замками.
І кожен з нас їх знає в обличчя, хтось їм протистоїть, хтось приймає за друга,
а хтось відчуває коли треба противитись а коли дозволити вийти на зовні.
• Потяг запізнювався на 14 хв, вона нервувала…то вдивлялась в обличчя людей, то вагани чужі рахувала.
У неї немає нікого і надлишку спілкування теж.
Симетрична апатія до людських розмов, іноді бракне а частіше нудить.
Так, буває тоді коли з дитинства знаєш, що покладатись немає на кого, окрім себе самої.
І де ж тоді правда в цих скляних стінах банки в яку сама себе засадила?! Вона ніби вільна, живе в ілюзорних стінах і нікого до себе не підпускає. Багато читає, будує кімнати з пріоритетів і вони то міцнішають то вкриваються гонгреною, а ще багато п'є зеленого чаю і шукає де істина, та доки про неї нічого не знає.
Коли сліпий шукає світла, то чи знайде насправді він його?
15хв, прибуття потяга.
Вона візьме валізу, посміхнеться провідниці, знайде своє місце та відправиться за тим кого їй не вистачало. Вона зустріла його тоді коли вправно зміцнювала стіни своєї клітки, коли була на межі…і він, як єдиний правильний вихід зруйнував в порох її віковічну роботу, та розказав в чому істина та де її знайти.
З того часу пройшло 3 роки, дівчина довго молилась і вихід знайшов її, от тільки чоловік який врятував – розчинився в повітрі, зник, хоча мав би бути поряд.
Чехія, 12:23 – тим кому суджено зустрітись назавжди, стануть одним цілим і нехай ангели співаю всюди, вона щаслива і вільна поряд з ним.
• Ми бігли на зустріч вітру
й літали так високо,
що хмари були під ногами а всесвіт здавався напрочут близьким.
І кожен прожитий ковток повітря був полум'ям вільним і дуже прутким.
Ми з тобою летіли і крила росли з
кожним рухум все більш.
Ми з тобою єдині хто зміг
подолати закони і стіни
людські які запирають
кохання у надто тісних кордонах,
ми персони грату, вільні, незалежні
душі, які здатні літати.
• – ти довіряєш мені?
Мовчання . . .
І знову я вибираю кохання з стегматами.
Здається воно,
ще зовсім зелене,
не стигле й на смак схоже на шматок
цегли, яку хотіли зробити м’ясом але
як завжди нічого не вийшло…
Ніч приготувала знову сіре небо,
що б коли я його поглядом їстиму то подавилась.
В мене наче вселилась сновида
я сон замінила на фільми.
Знаєш, любий чому я так часто з тобою погоджуюсь і ніколи не влаштовую гучних істерик?
Тому, що мабуть, ще досі
є таке кохання, яке все терпить,
а потім зривається бо зубна щітка лежить не на своєму місці і чашка не помита.
Іронічно ховаєш совість у шухляді з
шкарпетками і білизною.
Посуті, я перед тобою не заплямована, чиста.
Але відчуття ніби
я оголенна стою посеред вулиці,
а ненаситні погляди оглядають моє тіло,
і мені від того ніяково, соромно і хочеться
крізь цю холодну бруківку провалитись,
щоб мене більше ніхто й ніколи не бачив.
Ти коли небуть таке відчував?
Просто іноді
я хочу тобі сказати „ кохаю “,
а це відчуття змушує мовчати.
Хоча ми ж просто з тобою друзі.
І просто час від часу дружимо з тобою в губи.
• /"Вона завжди приходить до мене ніжною,
Але я відчуваю в ній фатальність.
Я обожнюю її волосся, очі вони ніби зносять мені дах. Я обожнюю ігривість і боюсь залишитись без її ніжного запаху…"/
Це було недавно, всьоголиш декілька списаних лірикою сторінок тому назад.
Це було теплого, розніженого котячими лапами, ранку.
Це було стримано, неочікувано і толерантно.
Кажуть, що люди забули про кохання
Віддаються фальші.
Кажуть, що бароко замінило класицизм,
А романтизм за гранями реальності.
Це такий запашний момент коли не тіла, а душі танцюють степ.
Стверджують, що розум тепер ірраціональний.
Але люди, ще досі серйозно списують небо своїми антрактними виставами.
Хтось починає з прологу, хтось з нової соти сторінок, хтось спускає очі в низ і дописує останні слова чи репліки.
От тільки Вічність завжди вірна її ніколи невидно, вона завжди з нами і про неї докінця ніхто не знає.
До когось, вона приходить в снах, тихо лягаючи у ліжко звертається клубочком.
До когось, вона призирлива, а когось боїться,
Когось терпить, а когось припідносить.
Так, вона бува іронічна. Але іноді вона слабка..
Кажуть, що в вічності не буває замків
Але вона буває істеричною і водночас доброю до нудоти.
•
Коли мене топитимуть
й кидатимуть в вогонь
,
я не ридатиму і не жалітиму.
Я не жалітиму, за смуток і за
радість і не за ночі, які неспала думаючи де ти,
я не жалітиму минуле воно того уже не варте,
й майбутнє того неповторить.
Я не хотітиму тобі в лице сказати, як боляче твої слова встромляли списи,
я не хотітиму вліпити тобі ляпаса за те, що я дозволила мене до ніг спустити,
я не проситиму тебе піти з мого життя,
сама піду як горда львиця і не обернеться моя
душа на тебе подивиться,
я не впаду коли ітиму і на дорозі не спіткнусь я буду рвати
совість на дрібниці і більше
не скажу, що повернусь.
• Лише очі крізь стіни
І память бумажна
Всі твої вірші – дикі релакси
Між словами та пір'ям
Я твоя мрія -
Поставша із пороху й зілля
Забута трагокомедія
В пам'яті вбита
Я клеймо на серці,
Дикий спянілий вітер.
Співай моя мила
І лети вище хмар
Неможливо любити
Коли довіра розчиналась
В пустих очах.
Смієшся на слухи
Плачиш у ніч
І згортаєш свій дитячий сюреалізм
В кришталеві коробки
З під цукерок й сніжинок.
Заховай свою совість
Від злих ненависних комедій
І згори теплом запітнілого сонця