bannerbannerbanner
полная версияХвала сонцю

Любов Михайлівна Білозерська
Хвала сонцю

Полная версия

Лютували, пустували,

Весні рученьки ламали.

Не пускали ні у поле, ані в гай,

Дріботіли – цокотіли:

«Весно, замерзай!»

Тупотіли – гуркотіли,

Кидались снігами,

Хлюпались дощами через край,

Реготались:

«Земле, замерзай!»

Та весна не слуха змови,

А приходить знову й знову,

Набирається щодня снаги,

Вже співають птахи, зацвіли луги.

Матері

Ти прости необачність речей,

Я караюсь безсонням ночей…

І прости за мовчанку гнітючу,

Не торкай більш струну болючу,

Ти прости!

Як не зможеш простити,

То осуди вироком

Всеосяжної доброти!

* * *

«Поживіть ще для себе,

Матусенько», – просять діти,

Заквітчали оселю, прибрали у квіти.

А вона все сміється,

Вже над внуками птахою в'ється:

Відпочину тоді, як піду за межу,

А поки що для вас

Побіжу та зроблю,

Побіжу та зроблю,

Побіжу!

* * *

Я іду зворушена над тобою, річечко.

Увійшла навіки в серце,

Голубая стрічечко.

Заплелась у пам'ять – бачила багато,

Молода і давня – ти чуттів багаття.

Пам'ятаєш, як слов'яночку,

Синьооку полоняночку,

Причаїла в водах – тихоплинних бродах

Від ординця захистила,

Збиті ніженьки обмила.

Це до тебе припадали вої Святополка,

Повертаючись з походів, рідна Шполко!

Журно ти співала, а трави зімліли,

Як кріпачки полотно чуже ніжили-білнли

Босі ніженьки обмивала їм

Та й водою чистою,

Наділяла радістю ще й іскристою.

Червоніла ти від крові поганської,

І крові козацької, християнської.

Слова

Слова мої – то серця повінь,

Чуттів бурхливий пломінь.

Слова – це звіт всечасний

Про землю рідну в щасті

Й горі повсякчаснім.

Слова мої – то горе й смуток.

Гірких удач – невдач присмуток.

Слова – це мій і чужий |жаль,

Солодкі муки і печаль.

Благословенна будь, жаго, й жива,

Бо я живу, доки живуть мої слова.

* * *

Ми з тобою, ненечко – одне ціле,

Я – частинка тебе змаліла.

Як нам гарно у світі жити,

Землю ласкаву удвох любити.

А вона до нас горнеться – правічна,

Тільки ж ми на ній, мамо, не вічні!

Недалеко розлука,

Стоїть за плечима, холодно диха.

Сіє лихо на нас в рукава,

Сіє лихо…

* * *

Страшна підлість чорна

Сажу лопатою горне,

На тендітні пагони любові

Сипле чорнії намови.

Цвіт довіри до людей сердечний

Трусить вбивчою порошею безпечно.

Вже й кривавляться пелюстки ніжно,

Та пручаються,

Від жорстокості страшної

Чистотою захищаються.

Святість зранена підводиться,

Відступати підлості тепер доводиться

Зацвітають знову квіти…

Я їх людям понесу,

Серця свого вічнії привіти.

* * *

Чи до поля дійду,

Колосочкам до ніг припаду,

Чи до древнього саду,

Чи загляну в таємну леваду,

Там торкнуться губами листочки

Рейтинг@Mail.ru