Ярослава Юріївна Яковенко
Танці у напівтемряві кімнати
Зрозумій її нарешті без словників і перекладачів
Визираємо з вікна аудиторії і вигадуємо красивим людям на протилежному боці вулиці красиві історії. Не знаю, чому ми так швидко знайшли з тобою спільну мову – може, через те, що мені важко звикати до жіночого колективу, а тобі теж треба з кимось про футбол, кіно і автомобілі поговорити. Часом буваєш страшенно цинічним, але єдиний з усіх тут присутніх, хто може оцінити мій сарказм, тому ми підписали про ненапад пакт – це факт.
Говорив, що усіх людей можна поділити на види. Дозволь уточнити – тебе я довго не могла віднести до жодної з категорій, допоки ти одного разу не написав: «Можеш допомогти? Я у відчаї». Напевно, менше здивувалася б, якби зі мною раптом заговорив пам'ятник Шевченку. Утім, взявши себе у руки, відповіла: «Звісно. У чому проблема?».
З тобою все було в порядку, ти просто закохався у дівчину по сусідству, зізнатися у чому не дозволяла твоя самооцінка королівська. Ти мені нагадав Альфреда35, який зважився подзвонити Альмі лише через два роки після знайомства. І за спиною великого Хічкока стояла ця маленька жінка, імені якої не було навіть в титрах.
У ході нашої розмови я зрозуміла, що інколи чоловіки дійсно потребують перекладача, ніби вміння читати між рядків – молекулярна біологія і ядерна фізика в одному флаконі. І неможливо розпізнавати алюзії, відчувати за буквами інтонацію. Стільки натяків з її сторони, а у сумі виходить, ніби вона у школі вчила німецьку, а ти – англійську.
Знаєш, кілька років тому я була на екскурсії у майстерні Максиміліана Волошина36, центральна частина якої з червоними стінами в світлі сонця одразу привертала увагу гостя скульптурним зображенням царівни Таїах, копії першого кохання митця. Свого часу він з нетерпінням чекав, коли місячне світло впаде на скульптуру: здавалося, що зліпок посміхався і оживав. Не перетворюй своє захоплення на вічне очікування і не зводь пантеонів.
Усе, що ти маєш зробити – зрозуміти її нарешті без словників. Усі ці розмови про таємничість сенсів і «жіночу логіку» – значною мірою спосіб ігнорування жінок. Якщо вона говорить «так» або «ні», то часто це дійсно означає «так» або «ні». Можливо, існують надзвичайні емпати, які краще за неї знають, що її треба, але таких вкрай мало. Коли десять разів підкинути монету в повітря, то на одинадцятий її домалює уява. Будь від початку чесним і не вигадуй підтекстів, дозволивши вам обом продемонструвати свої справжні кольори.
Колись кораблі розпізнавалися по тому, які прапори на них підняли. Мореплавці інших кораблів зрозуміти могли, до кого наближаються вони. Нерідко цим користувалися пірати і ворогуючих країн кораблі. Пірати намагалися пробратися непомітно і зненацька застати команду. Вони піднімали прапор дружньої держави, тому тільки наблизившись до них, можна було побачити, кого являють собою люди на цьому судні. Про це говорив колір прапора, який мав повинен бути піднятим насправді.
Тому, поки не зрозуміло, які над вами маярять прапори, просто з нею поговори. Коробка цукерок «… замість тисячі слів» – не найкращий спосіб, повір. Кілограми миндалю не заповнять внутрішню посудину любові. При цьому ейфорія тримається до ранку, а потім страх невзаємності і оцінки заступає на вахту. У такі моменти просто будь поруч і не дозволяй обом забувати, що міф про любов на все життя – прекрасний, але міф. Рідкісне виключення, а не правило. Ні в чому і ніколи немає гарантій, особливо стосовно таких тонких матерій як щастя.
Знаєш, «справжня» і «правильна» любов – це не завжди десятки років і ідеальне співпадіння по краях, а просто усвідомлення, навіщо вам це і чи потрібно взагалі. Тоді можна спокій і ту гавань, до якої так довго добирався, знайти. І навіть шторм тебе не злякає. І коли будете на одній хвилі, не злякайся глибини. Зрозумій її нарешті без словників і перекладачів.
З вами я у долонях Бога
Тисячі повідомлень зі словами «я тебе люблю» надсилають пасажири падаючих літаків. Виходить, що це – найважливіші, найнеобхідніші та недосказані слова.
Мені сьогодні страшенно хочеться писати про любов. Ніби десь там, на девятій хмаринці пішов відлік і я боюся не встигнути сказати: з вами я у долонях Бога. І так було завжди, коли я бігла, розкинувши руки, зустрічати з роботи, навіть після недовгої розлуки, обіймала за шию і завмирала щасливо. Я і зараз так роблю.
У нашій родині любов немов універсальна валюта і ми витрачаємо її без кінця, ніби найбагатші на світі люди. Мій образ щастя – любов, в якій живуть усе життя батьки, у ній виросла і я. Справді виросла. Можливо, лише зараз змогла оцінити турботу, яка завжди огортала мене, немов чарівний кокон.
Ось якщо куди і спускатися стежкою спогадів – то у дитинство за усім хорошим: посадженим горохом понад стежкою, полюванням із братом на метеликів кепкою, маминих ласкавих рук спокою, кожною пошитою нею для мене одежинкою, малюванням на стіні сараю вуглинкою і горою книг з бібліотеки, які читали з татом наввипередки, катанням на офісному кріслі і тим як він розфарбовував контурні карти за моїми ескізами та вивченими з мамою дитячими пісеньками, схожими на паролі в таємне диваків співтовариство, бо складаються з забутих усіма нормальними людьми рядків. Навіть за піддражнюваннями, які ледве не доводили до сліз. Тепер розумію, що ви вчили мене оборонятися.
Тому що немає ніяких підручникових істин – є звичайне маленьке життя, відображене в мільйонах історій. Пишу і посміхаюсь, бо зараз не тут. Я там, де тато ніс мене на руках від зупинки до нашого будинку, бо було пізно і я хотіла спати, а мама ховала новорічні подарунки так, щоб мені їх нізащо було не знайти. Я там, де прогулянки і збирання каштанів, з яких можна створити фантастичних тварин. Я там, де мені не потрібно рим, бо все просто: дві голосні і пом’якшена приголосна – це я; дві голосні і дві приголосні – то ви. Ось, де я знаходжу сили. І від цього навіть в найхолодніші вечори стає затишно і спокійно, а на кухні панує атмосфера довіри. Млинці розпливаються на сковорідці, смачно пахне молоком. І у такі моменти я вразлива і прозора, ніби пергамент.
Іде годинник – швидше, аніж час. Іноді мені нестерпно не вистачає слів любові і вдячності, але я знаю, що ви досі оберігаєте мене на дорогах моїх снів, щоб ті були лагідні і ласкаві. Я так хочу ділити з вами найбільші радості і усе те світло, що у мені від вас. Моє серце засинає на татовому плечі, до якого завжди так добре притулитися, наче метелик у траві. Без можливостей розуміння мамою мене без слів, без цієї близькості, без татових кумедних епітетів і ласкавого «рибонька», без дороги до вас обох (дорівнює дороги додому) мені стане сумно і холодно.
У кожного з нас є люди, з якими безпечно і навіть в думках вони ніколи не нададуть тобі шансу впасти. Ти для них найкраща і звичайна водночас. Просто тому що болить тобі як і усім, через що вони бережуть тебе як і ти їх. З ними до серця подорожник прикладаєш – усе заживає. І коли вони говорять, що ти – найкрасивіша, то ти не завжди віриш, але знаєш, що це найкращий твій оберіг. Те, що хтось бачить у тобі лише найкраще, підтримує і допомагає, – додає сил; кожне їхнє «так» коштує безлічі «ні».
Якщо потрібно, вони посадять тебе поруч з собою і будуть слухати скільки завгодно довго. Твій персональний фан-клуб, який «за тебе» беззастережно.
Дякую. Безмежно люблю. Ви – мій затишок і дороговказ. З вами я у долонях Бога і крокую назустріч долі впевненіше.
Якщо минуле з гірким молоком, то майбутнє – зі святою водою
На Сході існує повір’я, що птахи не уявляють, що представляє собою сум, бо нагороджені вічною свободою – такий фатум. Якщо у чомусь розчаровуються – відлітають у небо – такий природи задум. Летять з упевненістю в тому, що вітер висушить сльози, а стрімкий політ наблизить їх до нових висот.
Ми – не птахи, але, розумієш, коли ти прокинувся, маєш щось на сніданок, кого обійняти, і кому сказати щось хороше – це вже дуже багато. Бо хтось цього ж дня прокинувся без даху над головою або у госпіталі і ніхто не прийде його провідати. Якщо твоє минуле з гірким молоком, то майбутнє – зі святою водою. Не треба тягнути з минулого ілюзії, а з образами і химерами потрібно вміти розлучатися легко, природно. Часом у всіх закінчуються гроші, терпіння і сили та не дозволяй світу нав'язати свої правила гри.
Приймати рішення часом так складно і ти відчуваєш як від колосального перевантаження рвуться захисні троси і стара шкіра. Усі від тебе чогось очікують і лише тиша – найкращий, не раз перевірений, друг. Їй від тебе нічого не потрібно. Вона просто сидить поруч, поки ти кусаєш кулі як за старих часів, коли не було можливості зробити анестезію і лікарі відволікали пацієнта подібним чином. Тільки не плутай тишу з мовчанням, бо воно породжує недовіру.
Ти по-тихеньку вчишся не хапатися за усі приводи, щоб написати, а потім тут же похапцем завмирати. Почнеш заносити щось до числа особистих втрат, які можна винести як виноситься усе, що не вбиває. Навчишся читати усе, що не написано і зустрічати тих, хто приходити не збирається. Перестанеш картати себе за помилки, бо кожний невірний поворот приводить до єдино вірного вибору. Будучи серед слів очевидно зайвою, підеш босоніж безшумно і радісно. Ти ніколи нічого не вивчиш, роблячи все правильно і згідно шаблону. Ми можемо бути вільними від чиїхось сподівань лише тому, що не ідеальні. Жоден з нас.
Чужі слова западають у душу як клавіші старого фортепіано, але відмотавши плівку до власної точки неповернення, ти не повертаєш назад, а змінюєш шлях. Навіть у китайців слово криза складається з двох ієрогліфів, один з яких – «небезпека», а ось інший – «сприятлива можливість». Так що в усьому треба шукати сприятливі можливості. Від того, щоб бути щасливими, нас віддаляємо лише ми самі. Я теж так роблю. Псую навіть те, що не під силу часу, хвилям і холодним вітрам – розриваю зв’язки з близькими, а потім страшенно шкодую, розбиваючи собі серце – зовсім не на щастя.
Усе, що мені залишається, – зварити собі кави з теплими вершками і корицею на ніч і заспокоювати своє безсоння. Взяти затертий том сера Артура Конан-Дойла, заховати до себе під ковдру і, наплювавши на недосип, читати хоча б кілька годин. Є книги, які читаєш і думаєш, що вони не мають права закінчуватися і залишати тебе. Є люди – говірливі пуми37 і ті, хто не вміють з рисі на крок переходити, у компанії яких, ти – «телефон, що не підключений до лінії»38. Та насправді стіна байдужості всередині збудована так собі, нашвидкоруч. З неї щодня вилітає по цеглинці з таким відлунням, що закладає вуха.
Просто знай, що той, хто, гортає сторінки історії в зворотному порядку, завжди добереться до початку і зможе прочитати все так як воно насправді було.
Прощання з сумом. Adieu, хороший та не мій
У день прощання з сумом було холодно. На дворі стояв місяць лютий, але вони розійшлися кожен у свої світи без люті, по суті їх курси давно до різних берегів були узяті, тому не варто було відкладати вирішальне пенальті.
Той день став останнім для маленької Помпеї, що брала свій початок три роки тому, саме стільки судилося нерозділеній одіссеї. У її імені є щось від лави, і, зробивши замовлення, чекала на початок забави. Вона як і раніше любить каву. Лише тепер міцнішу, безцукрову і «по-дорослому» гірку. Улюблена гра «говорити про справи»: всередині відкриється біржа, і починаються торги: розкажи як у тебе все добре, ти мені – я тобі, після чого будемо рахувати бали. Ще треба уникати прямих поглядів, бо варто їй один раз спробувати – від нього очей не відвести.
Він говорить з нею так, ніби воліє хоч якось заповнити простір, а у його голосі відчувається відверта нудьга і кожне слово наприкінці речень лунає як постріл. От тільки тепер не влучає у ціль, бо її вибір – перестати топтатися на попелищі зотлілих почуттів.
За ті пів року, що не бачилися, вона перечитала «Джейн Ейр» і точно знала, що її душевних сил зовсім не потребує есквайр, чий неймовірний профіль спостерігає навпроти. А за вікном тим часом заметіль.
Спочатку хвилювалася, думала – втрачає чутливість, далі буде гірше – вічної мерзлоти льоди. Але ні – просто більше не чіпає, з головою не накриває, грот-щоглу корабля у океані безвиході не ламає. У цих Афінах, де гнуть спини, вона – Паллада. Повертатися назад, аби заново розпочати, уже пізно, але можна піти вперед, аби завершити правильно, привести усе до ладу.
Якщо не Паллада, то Скарлетт О'Хара, яка усе життя любила образ, який сама собі вигадала. Добре, що вчасно усе зрозуміла. Дорога далі важча за ту, що привела її до нього. Однак якось несподівано для самої себе вона психічно зміцніла. Ніяких тремтячих колін, минув драматичний вік. Пережити б прощальний уклін його вій і повік і почати новий часу відлік.
У його відстороненості і новій манері вести діалог, ніби розмазує по тарілці манну кашу, є частка благородства, що бере за душу. Без пояснень причин вона може вигадати найменш болючу, накшталт «я була для нього занадто хороша», хоча правда у тому, що він ледь взагалі її помічав, на нього чекає у Євпаторії причал.
У певний момент часу вона ловить себе на думці, що говорити давно немає про що, вони пальцями мнуть порожнечу, зникла магія, вона викликає водія. Укотре за ранок довелося лізти за словом в кишеню, де назбирала з десяток слів, п'ять з яких – вигуки, а друга половина ніяк не хотіла складатися у речення «Adieu, хороший та не мій!» як тоді, коли вона дивилася на багаття, щоб поглядати тишком на нього, а він – крізь неї, на водну гладь.
І він дійсно хороший, але не її. Як коштовності, що не по кишені, або веселощі на межі приреченості. Жодна людина не може стати більш чужою, ніж та, яка без тебе врешті-решт обійшлася у своїй щоденності. Спочатку вона перебувала у розгубленості, а потім видихнула з полегкістю. Ця історія підійшла до свого завершення, залишивши терпкий післясмак як недоспіла хурма.
Зима. У день прощання з сумом було холодно. Вона вийшла із задушливого закладу швидкого харчування, мружачись ранковому сонечку. Розправила плечі і зрозуміла, що найбільше їй зараз кортить чогось простого і гарячого – маминої випічки, бо саме це у змозі повернути її до життя. І коли водій дбайливо запитав, куди її відвезти, вуста промовили беззвучно: додому. Скоро її день народження і довгоочікувана весна.
Вдумливо слухати веселі дитячі голоси
Сент-Екзюпері39 говорив, що ми всі родом з дитинства, а його Маленький принц боявся не цікавитися нічим, окрім цифр. Дорослі страшенно розумні, придумали андронний коллайдер і я обома руками за прогрес, але іноді так чудово повернутися у світ дітей. Туди, де замки, привиди і чарівники.
Діти такі різні і водночас прекрасні у всіх своїх проявах. Сувора я вимагає від них знань і зосередженості, інша я – дає їм можливість залишатися дітьми. Наш з ними день складається із приготування сніданків, зібрання валіз, подорожей до аеропорту і шопінгу – і усе це, не виходячи з класу.
Кожен з них вміє щось набагато краще за мене – проходити ігри без чіттерства, грати на скрипці, божественно танцювати і плести браслети, називати моїх золотих рибок по іменах. І кожна дитина – як Всесвіт, який я відкриваю для себе і він не йде у жодні порівняння з висячими садами Семіраміди або храмом Артеміди. У ньому все по-іншому, не як у нас, дорослих.
Шалена відповідальність навіть у тому, щоб просто бути поруч із крихким дивосвітом дитини. Буває часом так, що видається не найкращий день. Доводиться бути обережною, аби не перенести власний сум на беззахисний і світлий світ дітей, бо той схожий на щойно збудований дім. Інколи зовсім навпаки – ти тихенько входиш у світ дитини, щоб допомогти впоратися з негараздами і дати підказки.
Просто діти відчувають, чи готовий ти бути відкритим: якщо відкриваєшся сам – вони щиро і непідкупно відкриваються у відповідь. У такі моменти я завжди трохи здивована тим, як мій пес Дарік завжди витриманий з дітьми. Зазвичай він не відразу підпускає до себе чужих, не всім дає себе гладити, а для дітей його серце – відкрите до самого денця.
Мої учні люблять вправи, де потрібно поєднувати картинки і слова, вони малюють неймовірні зигзаги і я думаю, що світ працює приблизно так само – плете свої ниточки: одну ниточку тобі, другу – йому, а ось тут ви зустрінетеся і підете далі разом, взявшись за руки, не розлучаючись.
Діти як картини Джексона Поллока40: може здатися, що хтось розлив фарбу на папір, але при найближчому і уважному розгляданні можна побачити щось глибоке і таємниче. Вони дивують мене щодня, однак, щоб захопитися самій даром життя, треба жити в дитячому темпі, прямо тут і зараз. Тоді стає зрозуміло, що навіть у імлі нічого кромішнього немає – лише підлий в неї молока. І подруга пише у месенджері, що туги більше немає і надсилає милий стікер, зовсім як у моїх дитячих альбомах із наліпками, де Наталія Орейро41 в червоній сукні на обкладинці. Мені завжди хотілося таку, тому чому не купити її собі сьогодні?
Просто іноді, щоб перезарядитися, не потрібне море, варто просто вдумливо слухати веселі дитячі голоси і подивитися по сторонам. Недарма дитяча письменниця Беатріс Поттер говорила, що істинне блаженство полягає в тому, щоб зберегти дитячу безпосередність, доповнивши її здоровим глуздом.
Той, хто розпоряджається нашими снами
Той, хто розпоряджається нашими снами, роблячи їх легкими, ніби пудра, – надзвичайно мудрий. У снах часом може промайнути частка нашого серця і душі, а без цього вони усі – нецікаві і сухі. Наші думки і почуття, наш настрій, мрії і самопочуття, наш темперамент і виховання, наша культура і світогляд – все на світі у снах.
Той, хто розпоряджається нашими снами, читає нас, ніби надіслані листи – хочемо ми цього чи ні. Перегортає сторінки і поділяє наші прагнення і розчарування, стежить за нашими друзями і ворогами, вгадує приховані мотиви і подальший розвиток подій, але не розуміє, чому так багато добрих і щедрих на любов людей живуть не у діях, а уві снах і очікуваннях. Навіть якщо довго лежати в напрямку мрій – нічого не трапиться. Робити кроки назустріч не менш цікаво ігрового Lego, конструктор власного життя – це тисячі деталей. Потрібно лиш не забувати настанов Скрижалей.
Якщо під час свята Холі в Індії ви зустрінете незнайомця, то повинні обійнятися і вимазати лоб і щоки один одного різнокольоровими фарбами. Чому ж так не вчинити зі спадами і підйомами свого життя – обійняти і розфарбувати. Адже сни людям сняться різні, а концепції особистісного зростання і щастя такі однакові. Той, хто розпоряджається нашими снами не розуміє цей «ефект Пігмаліона».
Вранці я вставала разом із сонцем і йшла гуляти на пляж. Вода в цей час прозора як доспіла виноградина. Одна маленька дівчинка вирішила, що я русалка і з'являюся на світанку. Поки ми з нею їли черешні, довелося придумати казку про те як мій хвіст-плавник трансформується у пляжні шльопанці. Вона сміялася і говорила, що так не буває, а я вимушена була зізнатися, що не русалка, а золота рибка і просто маскуюся, бо бажань у людей багато, а я можу виконати лише три.
Дивно, що у чудес є свої межі, навіть казкові бажання виконуються не більше, ніж по три штуки за раз. Разом з тим, нам не дано знати, якими кармічні стежками йдуть інші і немає сенсу про це замислюватися. Хвилюватися і дбати потрібно про власне сьогодення. Слухати, що діється всередині.
Прислухатися, якими новими візерунками, усе, що ще пульсує, складається з тобою сьогоднішньою по краям, а що дисонує. Наприклад, є дати для інших непримітні, а для мене важливі. Дні, коли через стільки часу ти мені снишся. І я без запинки відповім стільки днів я від тебе нічого не чула, але до чого ці безглузді числа? Мене тодішню вже не знайдеш. Ти ж мене все одно не чекаєш. І снишся.
Той, хто розпоряджається нашими снами, говорить таким чином, що усе, що росло між нами, не треба ворушити. Бо коли ти обіймаєш її лівою рукою, притискаючи до серця, і цілуєш у праву скроню, – до моєї хтось приставляє револьвер. Вкриваюся мурахами від металевого холоду. Гордість вибиває зброю з рук і я падаю ниць. Це було щось не схоже на мене, всередині осіли слова на дно. Та, що з тобою поруч – дівчина-застиглий зефір або сухе вино; вона у чомусь розтягнутому, блідому, рожевому. У мене з рожевого були лиш окуляри. І ті придбала на розкладці поруч з метро. Носила кілька років, а потім витягла лінзи і залишила оправу – на згадку про усе, чого не було.
У той самий момент, коли я побачила тебе по-справжньому щасливим, мені нічого більше не було від тебе потрібно. Копенгагенський образ відступав, зникаючи, і я нарешті побачила тебе істинного. Почнемо з кінця, знову ставши незнайомцями. Або, можливо, це все, ким ми коли-небудь були.
Той, хто розпоряджається нашими снами, говорить у такий спосіб, що я вже не ти. Від тебе у мене жодного доторку, якщо не рахувати тих, що до душі. Кожна гілочка зі снів буде впиратись мені у ребра, і за мить проросте у той день, коли знову насниться, що ти остаточно забув мене.
Те, чого так бажаєш, неодмінно втрачаєш. Дива не стаються на раз, два, три. Однак той, хто розпоряджається нашими снами впевнений, що життя набагато розумніше і хитріше за нас і багато чого існує у світі, друже Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям.