Ярослава Юріївна Яковенко
Танці у напівтемряві кімнати
Ці маленькі вогники від вогнів учительських сердець
Мені завжди щастило з вчителями, хоч це і не завжди були педагоги за професією. Та це завжди були надзвичайно талановиті люди, якими я захоплювалася, на яких хотіла бути схожою. Неважливо, які світи вони відкривали для мене – літератури, різних мов, тригонометрії або просто людяності. Важливо, що від вогнів їх сердець спалахували вогники всередині мене.
Мені зустрічалися люди надзвичайного розуму, але з отруєними серцями. Слова, які вони хотіли до мене донести, залишалися сказаним наполовину, тобто не сказаними взагалі. Зустрічалися і такі, хто мав лише середню шкільну освіту, але очі такої глибини, що історії їх життя теж починали світитися добротою і мудрістю, а слова могли досягнути найвіддаленіших і найглухіших закутків серця.
Слова, якщо вміти їх правильно і вчасно сказати, засівають душу і сходять у ній, аби жити у твоїх учнях, поки їх не потіснять нові, ще більш вражаючі. Мої улюблені педагоги завжди бачили, що мої знання поєднувалися із колосальною невпевненістю. Якщо за рахунок першого я брала будь-які гран-прі, то друге ускладнювало процес, перетворюючи будь-які змагання на родео, коли потрібно всидіти коні, а він брикається, норовить тебе скинути, і вже наступної миті можеш опинитися на землі. У такі моменти я згадувала їхні слова – не настанови чи підбадьорюючі фрази, а прості життєві історії перемог і поразок, тому що власний приклад куди дієвіший за затерті до дір істини.
І найважливіші мої уроки були у тому, аби навчитися залишатися людиною, коли навколо казна-що, не прораховувати наперед два десятки варіантів розвитку подій, а приймати ситуацію і робити висновки, не боятися і не ненавидіти – інакше тебе перемогли. І я навчилася брати себе за шкірку і починати збивати масло, якщо перспектива захлинутися в сметані – не зовсім те, що потрібно.
Ці маленькі вогники від вогнів учительських сердець – взагалі щось, невагоме, що не вимірюється в звичних одиницях, але схоже на світло, що існує фізично. Вони не дають здатися після перших спроб, після розбитих колін, глузливих поглядів, перебороти безпорадність і страх.
Коли зустрічаєш вогник такої душі, то ніби пробула увесь час у човні, але тільки зараз береш в руки весла. Плисти не легше, але впевненіше у рази. Сенс у тому, щоб відсіювати зайве, коли ти у себе одна, а маленькі вогники від вогнів учительських сердець проявлять усі твої найкращі якості, мов фотоплівку. І в брід, і в бій можна з ними. Вміти виявляти в інших кращі сторони – напевно, головна здатність талановитих людей.
Метафізики епізоди
Давай я буду говорити тихіше, щоб ти міг почути як кружляють сніжинки за вікном. Засніжені дахи будинків напроти, зовсім як рисові поля у Китаї. І танцюють для нас вальс морозні вітри.
Протягом життя тебе супроводжують речі непомітні і такі, що осліплюють тебе і відразу ж згасають. Інколи ти не помічаєш яскравого сяйва блискучих снопів і намагаєшся розвести вогнище з холодних і похмурих смолоскипів.
Ніщо в житті не випадково і ніхто не приходить у нього просто так. Усе має свої причини, а усі співпадіння і випадковості ретельно плануються, зустрічаючись на нашому шляху руху покажчиками.
Скасовані авіарейси, переплутані адресати і загублені речі, забуті вдома ключі і пішохідні переходи – метафізики епізоди. Усі вони здаються переплетеними, тому не помічаєш, де закінчився один і взяв початок інший. Усе змінюється, плавно перетікаючи від полюса до полюса, а ми просто забуваємо про такий закон життя як циклічність: дружба згасає і поновлюється, ніжність стає холодністю і так щоразу по колу.
Буває так, що опиняєшся в обідню перерву у книжковій крамниці, хоч і не планувала. Бродиш серед полиць, проводиш пальцем по корінцях, береш до рук нові талановито ілюстровані улюблених книг видання, гортаєш сторінки, зачитуєшся і забуваєш, де ти і хто ти. Потім знаходиш ту, про котру нічого не чула, але відчуваєш, що прийшла саме за нею. Думаєш як прийдеш додому і відразу відкриєш. Не обов'язково читати одразу ж, почнеш з декількох сторінок.
Або живеш своїм життям, нікого не чіпаєш. Аж тут вривається хтось у твої розмірені будні раптово, перевертає усталені принципи з ніг на голову. Просто у певний період тобі було важливо знати, що хтось не прагне тебе перекроїти як усі довкола. Ти озираєшся, дивишся на своє минуле здалеку і розумієш, що не хочеш туди повертатися. І від тебе залежить, чи готова прийняти нову реальність і не збігати в звичну зону комфорту, даючи задній хід.
Впадаєш у ступор чи завмираєш з телефоном в руках посеред вулиці. Уважно слухаєш, але не розумієш – тобі начебто щось говорять, але ти не чуєш. Стан відчаю передує прориву. Коли тебе не покидає неясне відчуття невпевненості, другу половину літа гадаєш, чи чекає з осені щось краще, а уявлення про світ раптом виявляються симетричними жорстокої дійсності, то це більше не засмучує, скоріше, додає сил.
Існує щось, що більше за тебе, мене, нас. Ось чому я закриваю очі, подумки ставлячи завжди два питання, відповідей на які заздалегідь не знаю: «як довго?» і «як швидко?». Саме тоді спрацьовує безпомилковий інстинкт вибору правильного напряму. І це теж метафізики епізоди.
Слова, що їй не належали
Іноді переслідують слова, що насправді їй не належали, бо були болючі і образливі, сказані у пориві емоцій. Вони були дуже схожими на правду (виглядали точнісінько як вона, звучали так само, дуже її нагадувати), але нею не були. Це слова-цвяхи, сліди від них залишаються як від погано стертого ластиком грифеля, навіть якщо їх потім, вибачаючись, витягнути.
Часом боїться видихнути, бо ще навіть не рано – ще просто не можна. Коли виймати цвяхи і кулі їй набридло, вона зрозуміла: причин, справді вартих сварок – насправді мало. Проблеми лише тоді, коли йде повага: власні установки інша сторона цінує більше за погляди того, з ким був намір провести усе життя. Про все інше можна домовитися.
У протилежному випадку – усе буде зруйновано і на пожежею випалений голий простір перетворено. Твоїми ж руками, точніше словами, а вони ще довго будуть битися як спіймані на гачок риби, задихаючись і помираючи, роблячи тебе тендітною і слабкою, висушеною і спустошеною. Хоча залишиться для відчайдушного і марного танцю місце – танго по лезах наодинці, бо усе, що залишиться – твій голос і сонце у чужому віконці.
І буде здаватися, що світ перестане обертатися і кораблі загубляться в морі, але потім серед гучного гаміру вулиці ти навчишся іншій крайності – уникати слів взагалі – як досвідчені моряки обходять морські камені, майже торкаючись їх поверхні. Залишиш усе при собі, бо на тому березі – твої думки як зайві речі, з якими незрозуміло, що робити. Тому ти боятимешся опинитися у ситуації, коли: «Я тебе люблю – я тебе теж ні». Від того мовчання чомусь завжди виходить занадто гучним і майже навмисним як шум намистин, що летять на різні боки.
Наша залежність від інших проявляється або у високому рівні соціальної підзвітності, або в глибокій душевній вразливості. І ми або тримаємо себе в рамках пристойності, або ведемо внутрішні монологи, обдумуючи як було б краще парирувати в ранковому діалозі. Тепер, коли вона відчуває, що слова, які їй не належать, уже майже на язиці – розпускає їх, смикаючи за кінці, бо так до почуття образи не приплітається ще й почуття провини, бо ніякого сенсу дитячим від хвилювання голосом бити за нанесений у відповідь удар старою доброю недовірою.
Краще обережно переходити на ти, витягуючи звуки з тиші, ніби з дорожньої сумки сувеніри заморської краси. Усі дванадцять присяжних у її голові одностайні. І коли вона починає говорити – розсіюється злість. Відпускає за вітром слова, що їй не належали, і раптом виявляється, що так химерно зрикошетили кулі, випущені у саму себе.
Тоді, тепер і завжди
У старшій школі було страшно не встигнути на факультативи з фізики, забути формули і закони, бо звідки нам тоді було знати, що насправді важливі повз прошмигнули. У Арістотелевій фізиці були проміжки часу, які він назвав словом «тепер» і вважав неділимими частками світового миттєвостей резонансу.
У танку дорослого життя декадансу ми часто програємо спокусі забути про час, оманливо затихають метрономи всередині нас. І щовечора, дивлячись на відлік часу до початку випуска новин, розумієш, що день добігає кінця як закінчуються запаси варення, борошна, терпіння і відчуження. За мить «тепер» стає «тоді» і це схоже на те як облітає штучна позолота з іграшок на святковій ялинці або рекламні щити сліплять тебе і неможливо побути з містом наодинці.
Музична скринька з танцюючою балериною. Коли я була дитиною, мені здавалося, що її змушена кружляти бранка, сумує за тишею. Мелодія «До Елізи» Бетховена з моменту відкриття відлунює тисячею частинок світла і сліз, і чим більше останніх, тим голосніше стає механізм. І кожен танець ніби останній. Ніжно-біла балерина, легесенька пір'їнка лебедина. Тоді, тепер і завжди. В німім мовчанні танцює бозна-звідки і невідомо куди. Ніхто не знає як болять у пуантах ніжки, лиш плаває рука в повітрі манерно трішки.
І поки музика звучить, балерина мене робити кроки вчить. Варто тільки запам'ятати ритм. Якщо мене легко забути – так само просто пройду відстані і часу лабіринт. Крок за кроком я залишаю обірвані на півслові розмови, змінюю паролі, виходжу зі своєї зони комфорту через несплату оренди і проходжу через жорна часу повільно, не поспішаючи. Крок за кроком знайоме і звичне закінчується різко, слідів не залишаючи. Крок за кроком я зникаю, мене не знайти. Крок, ще крок і не зрозуміти, чи дійсно виросла з себе і куди своє серце нести, покинутого і забутого свідка того, що хтось щось для когось значив. Не залишивши чайових у вигляді ніжності ще один день у плинності часу спочив.
Там, де «тепер» стає «тоді» можна відшукати двері туди, де завжди хотілося побувати, але не завжди була в тому потреба – всередину себе. Треба тільки мати кураж і відвагу, аби зламати кригу. І ти зрозумієш, що така як тепер ти була не завжди, але часом варто довіритися інтуїції і сказати їх тихо: «веди». Доведеться порушувати уклади і пізно лягати спати. Пережити темряву і не здатися коштує дорого, але варто продовжувати йти. Тепер не завжди як тоді, і незнайомців, чий сміх ти впізнаєш усюди, стає усе більше.
І біла балерина зі скриньки стане «чорним лебедем», малоймовірною подією, яку не передбачити, не підготуватися до неї як до доленосної вирішальної розмови і не розтлумачити. Однак вона спрацює як залізнична стрілка, перевівши тебе на нову колію.
Дні минають швидше і я тоді виглядала у найкрасивіших місцях сумною. Просто слова, вчасно не виражені, не тобою висловлені, до іншої людини не донесені, нічого не значать, коли сказані занадто пізно. Тоді я бачила в усіх порожніх обличчях його лише, прагнучи забути знайомі риси так довго, що забула, навіщо мені це було потрібно. Тепер мені лячно витрачати час на прохідні ідеї і втрачати контроль над ситуацією. Взагалі усе, що мене обкрадає – лякає. Більше ніяких каруселей по колу, не обертатися на звук голосу і частіше посміхатися. Тепер хочу, аби удома завжди хтось сміявся, мій собака до рук лащився і книжки хороші читалися. Я знайду свою дорогу в Хогвартс крізь стіни, тільки б здорові були усі, живі і разом.
Дарунок долі – ті, кому можна сказати «Дякую, що ви в мене є». Дозволити собі мріяти, про усе, що справдиться, а потім завмерти, видихнути і Богу подякувати. Тому що день закінчується, а ти – ні. Так було і буде тоді, тепер і завжди.
Кінцеві зупинки, вони ведуть додому
Коли ти найменше цього очікуєш, виникає відчуття «хочу додому» або, якщо точніше, то «хочу звідси». Ти нібито заглибилася у справу свого життя, як Аліса, котра провалилася у кролячу нору. Бралася за все, а найскладніше – з особливим ентузіазмом і покорою. Було важко, самотньо і страшно. Порожнеча спонукала до невпинному руху, напруги розуму і тіла.
Так зазвичай триває до того моменту, коли світ жбурне в тебе правдою і викине на берег, залишивши без води. Караван життя давно тебе випередив. Пляшка, колись повна води, спорожніла. Лише щоки бувають вологими. І все здаватиметься несправжнім, поки дихатимеш штучним киснем. Ніби у кінофільмі з Наталі Портман, коли на на питання «І ти взяла і поїхала?» її героїня відповідала: «А як ще мала вчинити?». Простий і логічний спосіб – змінити декорації і збільшити дистанцію. Аж раптом розумієш – хочу додому. І це не випадково.
Драйв і рух перестають бути суттю твого життя, а інші люди, ті, які щасливі по-справжньому, дратують, бо вони галасливі як петарди, метушливі і сентиментальні. Їхнє щастя, хоч іскри теж жевріють, штовхає в плечі і збиває з пантелику. Найбільше бажаєш опинитися там, де ти в безпеці і жоден з капканів чужих думок не хоче відкусити тобі гомілку.
У хвилини сум'яття і розгубленості ти чекаєш відповіді на свої питання, продовжуючи відстоювати свою роботу і її безумовну значимість, але розум зрадницьки співпрацює з серцем і змушує неймовірно сумувати за відчуттям дому і спокою, нудьгувати дужче, ніж здавалося можливим. І рішення з'являється прямо у тебе перед носом, немов за чарівної палички помахом: на тебе чекає край Всесвіту, потопаючий у вогнях: заметене снігом і Богом забуте містечко, остання станція, куди ходять швидкісні поїзди. Ти відключаєш телефон, сідаєш у передостанній вагон і розпитуєш подорожуючих попутників про їх улюблені міста. Можливо, нас усіх розкидало по світу, щоб кожен сам шукав своє місце. Серцем. Кінцеві зупинки, вони ведуть додому.
Виходиш з вагону прямісінько на мороз і холоднечу, щоб перетворитися на квітуче дерево з приходом весни. Ти будеш проїжджати по дорогах такого знайомого міста, згадуватимеш усі ті рази, коли життю майже вдавалося збити тебе з дороги. Памятаєш мудрість Сходу? Якщо всередині тебе залишилася гілка квітуча – на неї обов'язково сяде пташка співоча. Ти завмираєш, прислухаєшся, відчуваєш – вдома. Мурахи по шкірі біжать і падають кудись у п'яти, де раніше від страху ховалася душа.
Втомлений вечір закрадається у вікно, втім тобі однаково. Недбало згадувавши день, ти поринала у камінний ефемер, що, відмираючи, відроджувався знов. На вуглинах грав вогонь, мов досвідчений змієлов, пожираючи полінця знов і знов.
Усе, що бентежило, помчалося геть. Без вагань, ніби іскри в диму, залишивши на згадку тишу. Ледь вловиму і таку сумну. Сидячи кілька хвилин у напівзабутті, здавалася смішною у дивному передчутті відпочинку на самоті.
Вогонь палає та лащиться до руки. З ним поринаєш у давно забуті, під легким шаром пилу, дні. Миттєво воскресає, все, що втрачено душею, та не назавжди. Яскраве світло забирає в темні далі, у морок, нескінченну темряву. В часи, коли життя зруйноване, і знову повинна ти відтворювати все з основ. Батьки прищеплювали чесність, твердість, простоту. Але непросто часом встояти під тиском натовпу, чужих промов у вухах і досягти мети. Успіх і поразка – оманливості маски на обличчі одному.
Ти вже пробачила образи і ворогу єхидному, і другу, оманливому, хоч і привітному. Мережива витончених пліток, безглузді інтриги, грубі закиди і пихаті слова. Пробачити не хотіла, але змогла. Уперто віриш, що мала слушність. У світі і без того кепсько, повно зла.
Вогонь принишк. Було б чудово, аби й тебе пробачив хтось і загасив вуглинки зла.
Йти на ваші голоси
Що її тут тримає, зупиняє доторками до душі? Певно, її завжди тримали чужі голоси. Поглядала час від часу на сторінки нотатника і ніяк не могла зважитися щось написати, бо кожного разу відчувала націлені не на неї прожектори. У театрі Життя ролі розподіляють самі актори, а пантери насправді леопарди, тільки з чорною шкурою. Боялася, що з перших рядків усі здогадаються, що її місце за лаштунками. Тому стала писати про інших, ніби сценарії до вдалих ролей, які їй самій хотілося зіграти. Дивитися на себе іншу часом буває кумедно. Театр вміє говорити такі речі, які іншим способом взагалі не можуть бути висловлені.
Коли ж на сцену нарешті винесли декорації для її власної ролі, вона перетворилася в голос оповідача. Записала ті тексти, що тихенько стукотіли у скронях і відкритими стали скриньки з секретами. Текст від руки і актори без гриму. Вважала за краще писати так, ніби слів ніхто ніколи не почує – так найбільш чесно і щиро. Ніби послання у пляшці, яку можна закинути на моря дно. І усі здивувалися, коли під їх непохитним поглядом, вона виявилася не така, якою очікували побачити. Свою внутрішню акторку вона могла упізнати одразу: та прекрасно тримається на сцені, ридає в гримерці. Загалом дивитися на себе іншу часом буває кумедно. Навіть краще, ніж будь-яка п'єса, де в кінці помирають від туги. Її тексти – це заздалегідь вигадані діалоги між собою і совістю, а навкруги вир надуманих глибин. Бог любить її і навіть лайки ставить він один усім її епічним провалам (іншим почерком).
Писати бувало важко лише тоді, коли вона намагалася говорити на папері, а не слухати. Відмовлялася від самокритичності і ставала провідником самовираження. Вона знала усі свої нерозумні думки і часто любила їх більше за розумні. Мільйони уламків льоду утворюють кільце Сатурна, тисячі спогадів трансформуються в історії.
Коли ти лише оповідач, а не сенс історії, писати набагато легше. Точно так віра у те, що ми заслуговуємо на більше, дозволяє нам писати життя на чистовик і не розмінюватися на чернетки.
Часом усе своє життя вона вважала чимось на зразок грандіозної історії, розпочинаючи щоранку нову главу. Пишучи її як заманеться, включаючи у сюжет будь-які персонажі. Підспівувала Брендону, тому що не знала, чи чують телефон, ті, кому телефонувала і чим заповнювали порожнечу, коли вона зникала58. Ніколи в житті не сумувала, крім тих вечорів, коли збиралася веселитися. У стосунках з людьми любила роздавати ролі і вимагати від акторів, аби ті строго слідувати її трактуванню, самовіддано граючи сама.
Чи можна довіряти словам? У слів своє життя, своя правда і своя брехня. Та вона знала лиш одне – потрібно йти на ваші голоси. Голоси тих, розмови з ким завжди як спаринги на рингу і словесний пінг-понг у хороші часи, а у темні – розуміння без слів, бо найбільше хочеться простоти, особливо з тими, кому віриш як собі і не очікуєш жодного підступу.
Вона з тих, хто дає імена речам – і втрачає силу, але продовжує йти на ваші голоси. Можливо, немає у неї ніяких підстав пишатися своєю долею і не знає, навіщо так вийшло, але якщо б могла обирати собі шлях, то знову стала собою.
Епілог. Колиска для кішки
Незважаючи на яскраве сонце, яке змушувало очі мружитися, у п’ятницю довелося одягатися тепліше, хоча донедавна можна було сподіватися, що гарна погода протримається ще кілька днів. Пальто винного відтінку чудово пасувало осені.
Я однією з останніх вийшла з вагону на кінці перону, стискаючи у руці невелику валізу так міцно, ніби вкрай треба було за щось вхопитися у імлистому серпанку, що огорнув вокзал. Загалом усі вокзали дуже схожі поміж собою – відчувається дух очікування, навіть коли останній потяг уже пішов. Чи чекав на мене хтось? Навряд. Чи очікувала я чогось від свого візиту? Точно не того, що осіннє листя майже усе встигло осипатися, немов повертаючись на місце. Своє ж місце у цьому місті я ще мала віднайти. А до того моменту треба встигнути у наукову бібліотеку виписати контрольний талон входу і виходу, намагаючись не відволікатися на те як безбожно красиві її читальні зали, та купити нові шпалери.
У барвистому вестибюлі вокзалу розмістилося інформаційне бюро, яке слугувало прихистком для численних туристичних брошур різними мовами, карт і путівників. Пані за стійкою бюро, заклопотано насупившись, трохи подалася вперед, а тоді сказала, що пільгові тарифи на екскурсії більше не діють. У її голосі бриніла ледь помітна зверхність, але я обожнювала, коли місто вітає тебе подібним чином, ніби розставляючи усі крапки над «ні»: ніяк, ні до чого, нізащо, ніколи. Більшу частину життя я відстоювала право прибирати заперечні частки, тому зробила крок до бюро, у ході – лише легкий натяк на кульгавість завдяки довгому пальту. Я побачила себе у віддзеркаленні і не стала заважати собі посміхатися, не змогла. Відповіла, що і без того орієнтуюся, а головна лінія у цьому місті з трьома гілками метро – четверта, вона ж лінія серця. Нею і збиралася слідувати.
Швидко оминувши бюро і вийшовши надвір, якимось дивом опинилася біля раритетної телефонної будки. Єдиний відбиток сучасності – відсутність потреби у монетах, жетонах чи картках – просто набираєш номер. Валізу я залишила коло будки, на видноті. Поласувати грабіжникам було нічим – там лежала книга Ієна Мак'юена і кілька легких сукеньок. Зачинивши за собою двері, збагнула, що дзвонити мені нема кому. Якщо точніше, то я дозволила собі слабкість звузити мегаполіс до однієї людини, хоч там і без того було повно знайомих. От тільки телефонувати не стала, бо справа була у тім, що з банки з абрикосовим джемом у моїй валізці по краплині сочилося минулорічне літо, в якому нічого не лишилося від того чоловіка, який навчив мене посміхатися і дивитися серіали з британським актором Домініком Уестом. Час заповнив наші простори іншими людьми. Простовбичивши коло телефону хвилин десять чи десь так, вийшла з будки, не перевіривши навіть, чи апарат справний.
Узявши валізу, дійшла підземним переходом до місця зупинки таксі й сіла у автівку.
– У справах? – запитав водій, ніби ми двісті років знайомі. – Або просто так?
Голос його – різко пронизуючий тенор – тільки підсилював враження, що переді мною була людина брутальна. Він відкрив мені дверцята завченим рухом, навіть не глянувши у мій бік. Тепер уважно подивився у дзеркало заднього виду, ніби прямісінько в очі.
Від несподіванки ніяково промовчала, а коли ми проїхали третину шляху, відповіла:
– Чи не могли б Ви повернути назад за першої ліпшої можливості? Я передумала щодо справ. Мені треба до центру…просто так.
– Ага, зараз, – буркнув водій. – Тут однобічний рух. Доведеться їхати ще кілька кілометрів.
Я встигла забути, що вулиці тут з однобічним рухом попри будь-яку логіку, а небо над лівим берегом може бути зовсім білим і сірим одночасно у ті моменти, коли повільно розстилається над мостами, цими лякаючими збіговиськом заліза.
– Гаразд, – відповіла. І раптом у голові промайнула ідея. – Послухайте,– звернулася до нього, – часом не знаєте, ресторан на вул. Шота Руставелі поруч з концертним майданчиком уже відчинено?
Я, звісно, розуміла: шансів, що таксист зрозуміє, який заклад я маю на увазі, небагато. Він обернувся, помовчав і зміряв мене таким поглядом, ніби я не при своєму розумі. «Ось і все. Тепер водій точно поставить мені одну зірочку у додатку. Хто тільки вигадав оцінювати пасажирів? Як важливі для нас оцінки інших! Чому? І чи можна такої ранньої години викликати таксі іншим безпечним способом?», – розмірковувала я.
Потім прогнала надокучливі думки і опустила вікно. У ранковому повітрі пахло дощем, але хмар видно не було. Габаритні вогні попереду таксі нагадували стеклярус. Засвітився зелений сигнал світлофора, поновився рух. Їзда у автівці завжди мене заспокоювала, але не цього разу. Я думала про того, з ким познайомилася завдяки книжкам, і кого вперше зустріла на вулиці, названій на честь середньовічного грузинського поета.
Наскільки претензійним був тон моїх перших листів! І це звична справа, своєрідний самозахист, коли ти звикла до сприймання тебе оточуючими як інакшої у найгіршому сенсі цього слова. Хоча уся «інакшість» – це два післяопераційних шрами на сухожиллях. З ним не доводилося нервувати через візуальні оцінки, одразу перейшовши до найцікавішого – вимірювання глибини та ширини душі один одного. Я боялася, що, якщо ми зустрінемося, то магія зникне. Або ми не порозуміємося у житті як ладнали на папері.
Так повелося, певно, з дитячих літ: мені хотілося, щоб увесь двір чув мій сміх, який би полонив усіх. Я чула гомін голосів дітлахів, читаючи збірку давньогрецьких міфів, не відчуваючи ніг, але звільняючись від страхів. Так повелося, певно, з юнацьких літ: мені хотілося бути з іншими на рівних. Одне з моїх найкращих, хоч і сумнівних, рішень – екзерсис біля балетного станка та на середині зали, ніби не існувало жодних заперечень. Тільки-но місто накривав ковдрою вечір, я тихенько пробиралася у репетиційну залу. Помирала кожного разу у цих кімнатах з дзеркалами на три сторони, воскресала щоразу як вдавалося протриматися на одній нозі без опори на десять секунд довше, аніж завжди. «Раз-два-три. Колиска для кішки. Почекати ще трішки, затихне біль, повернеться посмішка. Я – сильне маленьке деревце». Перевдягалася, перевзувалася, здавала ключі. Нічний сторож впізнавав моє лице.
Вчилася ходити три довгих роки, а з тим, хто писав мені листи, навчилася літати за кілька місяців. На тому б усе і полишити, але вигаданий світ став несподівано дуже реальним і бажаним.
– Вікно краще закрийте. Ще застудитеся, – перервав потік спогадів водій таксі.
Ох і компаньйончик мені трапився! Серйозний чоловік.
– Спасибі за турботу, – чемно подякувавши, підняла скло.
– А що Ви там наспівували? Якісь «раз–два–три»… У дорозі закачує? – поцікавився таксист, не відводячи очей від дороги.
– Господи, ні! Просто дитяча лічилка. Ну, знаєте, коли дітки грають… весела небилиця, – затараторила я, відчуваючи як починають палати обидві щоки.
На моє щастя ми виїхали на широкий проспект і водій озвався:
– Тут за рогом ресторан, про який запитували. Зачинено…то куди тепер?
У той момент таксист з мене кепкував. Майже впевнена у цьому. Однак повірити ані його словам, ані власним очам, коли ми повернули, не могла. Кинувши квапливо «чекайте на мене тут», вибігла на тротуар, нічого не впізнаючи. Історична забудова у стилі неоренесанс залишилася, але ресторану і слід простив. На його місці виріс новий. Там тепер подавали страви азійської кухні, судячи з вивіски.
Іноді складно витримати якийсь певний момент. З часом ти озираєшся і розумієш, що пазл складається – усе, що сталося, у решті решт мало привести тебе сюди. Повернення для мене стало квантовим переходом. Мені вдалося побачити усе у світлі кількарічної давнини: ніби ресторан, що був тут раніше, відкрили спеціально для мене і ось ці кущики у ящики завбачливо посадили виключно для того вечора, коли я впізнала його. Те, що я бачила, переконувало мене у тому, що він і є той, хто мені писав. Він – справді він, один і той же. Тоді у залі ресторану, схожого більше на закинуту оранжерею, я ховалася за колоною з білих квадратиків плитки коло барної стійки, а незвичайної форми дзеркала і підсвічені знизу голови тварин з папьє маше множили мої страхи: мені ніби знову тринадцять і я стояла у бальній залі. Краса його жестів завдавала мені болю, ніби речі, яких не досягти, якими не заволодіти.
Спостерігати за ним крадькома було не у моїх правилах, однак у той самий момент, коли я побачила його по-справжньому щасливим у компанії друзів, мені нічого більше не було від нього потрібно. І раніше розуміла, що наші світи були занадто різними. Випадкова зустріч лиш слугувала підтвердженням істини. Вийшовши непоміченою, залишила позначки крейдою на асфальті: була тут, він мав знати – я була.
– І довго ще будемо роздивлятися навколо? Мені то все одно. Та й зміна скоро закінчиться. Але лічильник-то працює і під час простою, – почувся голос таксиста за спиною.
Я ледь не підстрибнула, наполохана раптовим звуком.
– Ресторан, що був тут раніше… Оголосив про своє закриття, так? Як давно? – запитала я, різко розвернувшись на підборах і опинившись навпроти співрозмовника.
Таксист, притримуючи однією рукою відчинені водійські дверцята, іншою почав чухати потилицю, від чого шапка з’їхала на лоба, що надавало його суворому образу комічності.
– Гм, дайте подумати… наприкінці зими. Десь роки два тому, – відкашлявшись, мовив водій.
Подумки миттєво підрахувала, що це сталося приблизно за місяць до останнього листа. Якийсь час я постійно запитувала себе, чи він зрозумів, що у мене не було іншого вибору, окрім як написати кілька прощальних вдячних рядків, які направду вийшли м'якими та занадто оманливими.
У кишені пальта завібрував телефон, що змусило мене повернутися з днів минулих у теперішнє. На екрані блимнуло нагадування про візит до бібліотеки. Книги, тепер переважно наукові, любити я не перестала. Просто більше не накопичувала увесь тиждень враження від прочитаного, почутого чи побаченого, аби поділитися з моїм другом за листуванням. За винятком тієї зустрічі, ми більше не бачилися, але він залишився частиною мене. Я любила як у його повідомленнях відчувалося, що пише людина освічена, з почуттям гумору, дещо при цьому збентежена своїм двозначним становищем, але так щиро.
До речі, існує багато способів відповісти на лист – і, як не дивно, писати – це не єдиний спосіб. Опинившись знову у місті, де він жив і скоро зможу жити я (якщо не забуду про шпалери), відчула, що таким був закон мого буття: втратити його, аби віднайти себе. Раніше я швидко ховала руки у кишені, гордо не приймаючи простягнутих на зустріч долонь, мовчала і тонула в океані невимовлених слів. Допоки він не допоміг згадати, що у кожного з нас є люди, з якими безпечно. З ними до серця подорожник прикладаєш – усе заживає. Те, що хтось бачить у тобі лише найкраще – додає сил. А шрами роблять нас сильнішими. Це я вже потім зрозуміла.
– Ви любите абрикосовий джем? – запитала у водія. Той, звісно, подумав, що кепкую тепер уже я. – Домашній. Привезла з собою у валізі. У якості компенсації за те, що морочу Вам голову, – швидко пояснила я і по-доброму перекривила свого нового знайомого:
– І довго ще будемо роздивлятися навколо? Взагалі-то зараз я б мала бути не тут. Їдьмо?
– Послав же Бог пасажирку, – прошепотів таксист ледь чутно, закинувши голову вгору і звертаючись швидше до неба, аніж до мене. Потім розвів руками: – Завжди до Ваших послуг, леді!
І перш ніж ми рушили з місця, лукаво мружачи очі, водій запитав:
– А джем? Він хоч без шкірочок? Недарма ж я оце стирчав на дубарі. Швидко ви з атівки випурхнули, наче пташка з гілки. Думав, що не наздожену!
Таксист продовжував говорити і говорити… Я ж подумала, що метафора з пташкою була дуже влучною, тільки я не вона, а сильне красиве деревце, яке проросло на березі серед гальки, ставши борцем.